Одіссея: трагедія неможливості повернутися додому

Микита Казимиров Журналіст, автор, біомедичний інженер. Вже 8 років спеціалізується на поп-культурі з невеликим елементами дуростей. 18 липня, 09:00

Буквально кожна робота Крістофера Нолана приречена на майже нескінченні обговорення, проте у випадку “Одіссеї” / The Odyssey режисер перевищив і без того вкрай високу планку очікувань. Судіть самі: один з найпопулярніших режисерів сучасності збирає зірковий каст рівня, навіть про третину якого іншим митцям доводиться тільки мріяти, щоб зняти екранізацію однієї з найвідоміших трагедій, на яку так чи інакше посилається величезна кількість фільмів, книг, пʼєс та інших творів мистецтва. Фанати та не тільки прискіпливо аналізували кожну деталь, а розмови про “історичну достовірність” перейшли всі межі абсурду.

І ось “Одіссея” / The Odyssey нарешті в кінотеатрах, тому оцінити її можемо ми всі. Я дуже раджу розглядати її не під кутом історичності чи навіть міфічності, а як спробу Нолана переосмислити багато трагедій сучасного життя та навіть фундамент кінематографа завдяки класиці оповідання як такого. Спробу не ідеальну та дискусійну, проте дуже гідну.

Назва	”Одіссея” / The Odyssey
Жанр	драма, фентезі, епік, історичний
Режисер	Крістофер Нолан
В ролях	Метт Деймон, Том Голланд, Роберт Паттінсон, Енн Гетевей, Зендея, Шарліз Терон, Елліот Пейдж, Джон Бернтал та інші
Студії	Syncopy Inc., Universal Pictures
Хронометраж	2 години 52 хвилини
Рік	2026
Посилання	IMDb

Осмілюся припустити, що ви так чи інакше щось чули про “Одіссею”, якщо не в контексті історії або міфів, то хоча б як про класичну історію повернення додому. Нолан бере поему Гомера за основу та намагається слідувати їй настільки вірно, наскільки можливо при поєднанні з його творчим баченням. А це, будемо відверті, не так вже й багато, тому готуйтеся до багатьох вільностей.

Втім, як і в першоджерелі, історія фокусується на пригодах Одіссея (Метт Деймон), царя острова Ітака, який повертається додому після Троянської війни. Його мандри сповнені небезпек, спокус та сумнівів у самих богах. У цей час його рідна Ітака потерпає від залицяльників до його дружини, цариці Пенелопи (Енн Гетевей), від яких ніяк не може позбавитися навіть Телемах (Том Голланд), син Одіссея. Зевсів закон каже, що греки мають бути прихильними до гостей та свято берегти обіцянки. Проте часи клятв та довіри, здається, неминуче підходять до кінця.

Беручись описувати фільм рівня “Одіссеї” / The Odyssey, неминуче відчуваєш себе ніби перед величезною стіною, до якої навіть одразу і не знаєш, як підступитися. Прямо як сам Одіссей, який 10 років ніяк не міг підступитися до Трої. Занадто різні думки витають навколо стрічки, занадто до неможливості задрана планка очікувань. Втім, ми можемо дещо схитрити та почати говорити про “Одіссею” / The Odyssey в першу чергу як про фільм Нолана, а не історично-міфічний епос. Бо як фільм Нолана її не можна назвати піком творчості режисера.

Коли мова заходить про роботи Нолана, то зазвичай уявляєш акцент на практичні ефекти та експерименти з часовими лініями, через що його фільми нагадують своєрідні пазли. Проте вже “Дюнкерк” / Dunkirk та “Оппенгеймер” / Oppenheimer почали відходити від цієї парадигми, стали виводити на перший план людей та їхні переживання. “Одіссея” / The Odyssey здається закономірним розвитком “нового” Нолана, який заради людей в новій роботі зневажає навіть богів.

При цьому оригінальна структура “Одіссеї” Гомера гарно підходить під загравання з часом Нолана, адже відчутну частку оповідання Одіссей переказує свої мандри. Тож і в новій екранізації вистачає стрибків у часі вперед-назад та різних сюжетних ліній. Проте вони відчуваються занадто вимушеними. Ніби це було прохання продюсерки Емми Томпсон, яка до того ж є дружиною Нолана, щоб випадковий глядач відразу зрозумів фірмовий стиль режисера, хоча самого митця він вже не цікавить.

Замість цього душа Нолана цього разу більше прагнула до вивчення можливостей камер IMAX, на які робили настільки величезну ставку в промокампанії “Одіссеї” / The Odyssey. Але ось що цікаво: ці додаткові фрагменти кадрів не містять у собі майже нічого змістовного, частіше навіть навпаки – тільки порожнечу океану та неба. Здавалося б, черговий маркетинговий трюк, щоб продати більше дорогих квитків. Та й Дені Вільнев ніби краще порається з IMAX-форматом.

Проте мені здається, що саме в цій порожнечі й полягала сутність. Нолан демонструє абсолютну незначущість людини на тлі світу, в якому всім заправляють невидимі боги або злий фатум. На це працює і мінімалістичний дизайн локацій та костюмів, які так сильно критикували, і острівні пейзажі, від яких складається майже постапокаліптичне враження. І не дарма. В якомусь сенсі “Одіссея” / The Odyssey – це фільм про кінець світу, причому в різних контекстах. Як однієї людини, так і цілої нації – а потім взагалі всього людства. Не хвилюйтеся, це не спойлер, а метафора.

І в цьому моменті я все ж торкнуся теми історичної та міфічної правдивості. Я спокійно ставлюся до вільних трактувань класики, особливо настільки важливої, як “Одіссея”. Бо її елементи можна простежити, наприклад, в “Хроніках Нарнії” Клайва Стейплза Льюїса, “Уліссі” Джеймса Джойса та Assassin’s Creed Odyssey. І до цих набагато вільніших трактувань люди ставилися спокійно. Можливо, самому Нолану просто не треба було зайвий раз наголошувати на історичності.

З іншого боку, до питання історії він підходить як до загадки. Нолан будує цікаву теорію стосовно містичних “народів моря” та Катастрофи бронзової доби, використовуючи міф як метод осмислення реальності. Прямо як стародавні греки, що виводить “Одіссею” / The Odyssey на принципово інший, майже метаіронічний рівень сприйняття.

Якщо описувати сучасними кінотермінами, то це епічний роуд-муві майже на три години. Сперечатися не буду, в кінці другої третини фільм відчувається дещо завеликим. Нолан не жертвує жодним з показаних етапів пригод Одіссея та його команди, кожна сцена цілком могла б бути самостійним епізодом дорогого серіалу HBO чи авангардної короткометражки. Все максимально натуралістично, майже фізично, від чого часом вам буде водночас страшно та огидно. Цього разу Нолан ніби зовсім не церемонився з почуттями глядачів. Можливо, це його своєрідний протест.

Працювати разом з Крістофером Ноланом – мрія багатьох зірок світового масштабу, і в “Одіссеї” / The Odyssey вона справдилася для багатьох з них. Проте надзірковий каст ніби грає злий жарт зі стрічкою. Бо часом починаєш замислюватися, чи не дивишся ти на калейдоскоп відомих облич, поява яких виправдана лише їхньою медійністю, але ніяк не художнім задумом. Так, я ще можу повірити у Тревіса Скотта як стародавнього оповідача пісень, тому справа не зовсім у міскасті чи цікавих рішеннях стосовно окремих ролей.

Просто самі актори часом зовсім не розкриваються, а настільки широкому спектру талантів тісно навіть у форматі тригодинного епосу. З одного боку, у нас є чудові Метт Деймон, Енн Гетевей і Роберт Паттінсон, які в межах своїх все ж, якщо начистоту, архетипних образів вийшли впевненими та емоційними. З іншого боку, вершин акторської майстерності в “Одіссеї” / The Odyssey ви не знайдете. А деякі актори скоріше розчаровують, як-от повністю ніякий Том Голланд та Зендея, яка отримала всього одну дійсно яскраву сцену. Втім, її емоційний вплив неможливо недооцінити.

Раз вже заговорили про недоліки, то ще один – це темп оповідання в стрічці. Відмовляючись жертвувати деталями та залишаючи все на відкуп “швидкого” монтажу, Нолан ніби навмисно приспускає рівень напруги та саспенсу. Але лише для того, щоб у фіналі викрутити все на 300% та подарувати завершення на піку емоцій. Такий підхід створює цікаве питання: наскільки закономірно жертвувати деякими якостями перших двох актів, щоб третій на їхньому тлі вразив сильніше? Розсудити зможе тільки масовий глядач з його математично середнім рівнем витривалості в кінозалі.

Але якщо говорити про тих, хто дійсно краде шоу і розкривається на повну, варто звернути увагу на другий план. Несподівано потужним виявився Джон Легуізамо в ролі вірного свинопаса Евмея, який фактично стає головним моральним компасом цієї історії. Саманта Мортон у ролі Цирцеї також встигає вразити за зовсім короткий проміжок часу. А поява Шарліз Терон у ролі Каліпсо переводить “Одіссею” / The Odyssey на територію, де Нолан раніше майже не бував – у жанр горору. Режисер якраз високо відгукується про жахи та навіть мріє самостійно зняти щось подібне.

І це ще одна деталь, яку неможливо оминути: місцями фільм перетворюється на справжній психологічний трилер та survival-горор. Зіткнення з Циклопом Поліфемом або візит до сирен зняті не як красива антична казочка, а як брутальний та дискомфортний досвід. І головне – Нолан залишається вірним собі, використовуючи мінімум CGI та спираючись на масштабні практичні ефекти. Чудовиська не виглядають як стерильні комп’ютерні модельки. Вони лякаюче реальні, масивні й небезпечні, що робить цей міфічний світ нестерпно тактильним.

За цю тактильність треба стоячи аплодувати постійному оператору Нолана Гойте ван Гойтемі. Якщо раніше я згадував про підкреслену порожнечу в кадрі, то в моменти небезпеки чи емоційного зламу камера навпаки підходить до героїв настільки близько, що стає навіть ніяково. Спеціально розроблені “тихі” камери IMAX дозволили команді знімати інтимні діалоги без втрати якості живого звуку. До того ж Нолан принципово відмовився від цифрової корекції кольору, залишивши 70-міліметровій плівці її природну, дещо сиру текстуру. Завдяки цьому античний світ виглядає не вилизаним голлівудським пеплумом з глянцевих журналів, а брудним, суворим місцем, де виживання – це щоденна тяжка праця.

А от що дійсно може викликати змішані почуття і стати предметом суперечок, так це аудіосупровід. Композитор Людвіг Йоранссон виконав титанічну роботу, майже повністю відмовившись від класичного оркестру на користь інструментів Бронзової доби: спеціально відлитих бронзових гонгів, бойових рогів, лір та синтезаторів, що імітують металевий скрегіт. Звук у фільмі пробирає до кісток – чого вартий лише момент, коли Одіссей натягує тятиву свого лука, і цей момент інтегрується в загальну мелодію.

Проте, як це часто буває у пізнього Нолана, музика та саунд-дизайн часом стають занадто агресивними. Гучність аудіодоріжки буквально вдавлює вас у крісло, не залишаючи простору для власних роздумів, а окремі моменти з надпотужними басами здатні зовсім збентежити. Саундтрек безперервно диктує, яку саме емоцію ви маєте відчувати в конкретну секунду: тут бійся, тут сумуй, тут відчувай напругу. Це скоріше звукове підкорення глядача, ніж запрошення до діалогу, і воно може неабияк виснажити за майже три години хронометражу.

Та якщо продертися крізь цей аудіовізуальний шторм, відкривається справжній, найглибший шар ноланівської “Одіссеї”. Режисер використовує мандрівку не стільки як пригодницький квест, скільки як метафору подолання глибокої травми та спокути, але навіть з цим все не так просто. Війна в фільмі позбавлена будь-якої романтики. Це цинічна, кривава бійня заради контролю над торговими шляхами, спосіб проявити все найгірше в людях.

У цьому контексті десятирічне блукання Одіссея морем сприймається зовсім інакше. Можливо, міфічні чудовиська та гнів Посейдона відіграють другорядну роль? І саме тому ми ніколи не бачимо богів в стрічці? Можливо, хитромудрий Одіссей, чий геніальний, але підлий план з Троянським конем призвів до масової різні, просто не міг змусити себе повернутися додому тим самим чоловіком, а гнів богів став зручною відмовкою? Йому потрібно було психологічно очиститися через добровільне вигнання, стерти старого себе, щоб знову стати гідним Ітаки, Пенелопи та мирного життя.

Та навіть на подібній моралі про війну та повернення додому Нолан не зупиняється. Якщо на початку може здатися, що “Одіссея” / The Odyssey – це класична “подорож героя” за Крістофером Воґлером, майже хрестоматійна стрічка для вивчення в кіноакадеміях, то в кінці такий погляд безжально руйнується. Нолан із сумом констатує факт: “повернення додому”, фінальний етап будь-якої “подорожі героя”, дуже часто стає неможливим. Занадто багато втрачено, занадто сильно людина відійшла від архетипу “героя”. І хай там як, які б уроки історія нам не подарувала, руйнування міст та, що страшніше, людської сутності буде продовжуватися знову та знову.

Ми самостійно обрали такий шлях, а світанок, символ перемоги в будь-якій стрічці, в “Одіссеї” / The Odyssey несе зовсім інше значення – значення забуття, зневаги до минулого, спроб забутися, прикриваючись каяттям, та настання нового світу без честі. Нолан критикує фундамент людської природи та бачить загрозу в тому, що інші митці виставляють як чесноти. І саме в цьому моменті його зовсім не соромно знову назвати генієм.

“Одіссея” / The Odyssey – це монументальне, важке, не позбавлене структурних недоліків, але унікальне кіно. Крістофер Нолан взяв історію, яку людство переказувало тисячоліттями, і змусив її звучати так, ніби вона попереджає нас про наше ж майбутнє. Цей фільм переїжджає тебе катком, оглушає, подекуди дратує своєю претензійністю, але після фінальних титрів ви навряд чи зможете викинути його з голови.

Одіссей знову знайшов свій шлях додому – і знову в наші серця.