Адам Сендлер на межі нервового зриву.
Звичне уявлення про Адама Сендлера здавалося непорушним: незграбний, але дотепний “хлопчик”, майстерний у жартах про пукання та геніталії. Смішне обличчя, голова, схожа на футбольний м’яч. Триразовий володар “Золотої малини” (другий результат після Сильвестра Сталлоне), який так і не отримав визнання критиків. Член Зали слави “гріховних задоволень”. Навряд чи людина, що крокує червоною доріжкою Каннського кінофестивалю, чи не так? Варто добре подумати.
До епохи супергеройських фільмів комедії були найприбутковішим жанром у прокаті, а 1990-ті, мабуть, стали золотим віком для коміків. Саме тоді Адам Сендлер здобув свою першу велику роль: після звільнення з “Saturday Night Live” у 1995 році він зіграв у фільмі “Біллі Медісон”. За ним послідувала низка хітів: “Щасливчик Гілмор”, “Весільний співець”, “Водонос” та “Великий тато”, які сформували образ Сендлера, якого ми навчилися любити або ненавидіти. Фінансовий успіх цих стрічок був незаперечним, а відгуки критиків, скажімо так, були скупими на похвалу.
Дух 1990-х, здавалося, полягав у глибоко безглуздих та абсурдних сценаріях, підкріплених акторською грою, яка межувала між геніальністю та божевіллям, залежно від точки зору. Персонажі, яких зображував Сендлер, були схожими: з витягнутою щелепою, високим голосом, дитячістю та зупиненим розвитком. Сюжет: аутсайдер, якому кидає виклик система, якого недооцінюють вороги і якого ігнорує кохана людина. Незважаючи на очевидні недоліки, у ранніх фільмах Сендлера було щось беззаперечне: ця трансцендентна якість його комедії, яка зуміла з тріумфом облетіти світ, оминути розум мільйонів і лоскотати нерви. Як і інший абсурдист, його сучасник і частий колаборант Норм Макдональд, він будує свої історії на абсурдній передумові (згадаємо легендарний “жарт про моль”) і потім заземлює свого персонажа в цій спотвореній реальності. Розв’язка здається непотрібною, як і інтерпретація. З цієї точки зору, палке бажання визнаних критиками та “свіжих” режисерів працювати з Адамом Сендлером цілком зрозуміле.
Ймовірно, ми повинні бути вдячні Полу Томасу Андерсону. Після того, як він здивував глядачів правдоподібною драматичною роллю Тома Круза та епічним масштабом (і тривалістю) “Магнолії”, Андерсон шукав новий виклик. Він висловлював похвалу Адаму Сендлеру в ток-шоу, говорячи про величезний інтерес до співпраці з ним. Він хотів створити 90-хвилинну романтичну комедію з Адамом Сендлером. Мине десятиліття, і брати Джош та Бенні Сэфді – два молодих режисери з Нью-Йорка – почнуть розробляти і просувати ідею фільму з Адамом Сендлером, який стане справжніми американськими гірками, відомим через роки як “Неграновані коштовності”. Це був проєкт, народжений з їхнього досвіду виростання на Манхеттені, оскільки їхній батько працював у одного з ювелірів у Діамантовому районі.
Після свого дебютного фільму “Опудало”, Сэфді здобули певну популярність, але їхні спроби залучити Адама Сендлера до свого фільму неодноразово ігнорувалися. Зрештою, брати скористалися цим як можливістю вкоренитися у відлюдькуватому, майже забороненому світі Діамантового району, повільно завойовуючи довіру його спільноти та одночасно доопрацьовуючи сценарій. На щастя, ажіотаж навколо “Гарної часовини” достукався і до Сендлера, принісши переглянутий сценарій та можливість. Ідея про те, що хтось, хто зняв “Джек і Джилл”, об’єднається з, мабуть, найсміливішими режисерами сучасності, здавалася достатньо зухвалою, щоб люди повірили і були щиро вражені грою Сендлера. 17 років розділяють “Неграновані коштовності” і “Любов, збитки”, і обидва фільми досі вважаються аномаліями. Але разючі подібності та відмінності між ними породжують питання про можливість чудового подвійного показу, головними героями якого є дві виняткові роботи Адама Сендлера-коміка.
Сан-Фернандо, Каліфорнія. Баррі Іган, самотній, має сімох сестер і темно-синій костюм, виробляє вантузи, займається телефонним сексом. Манхеттен, Нью-Йорк. Говард Ратнер, одружений, має коханку, єврей, носить рожеву сорочку, продає ювелірні вироби, не проти секстингу. Два узбережжя, два яскраві та напружені бачення зриву. Ми бачимо дві запаморочливі початкові сцени: сюрреалістичні безформні лампочки (мрійливий саундтрек від Джона Бріона) та поганий трип досвіду “камінь-у-колон” (моторошний саундтрек від Даніеля Лопатіна, відомого як Oneohtrix Point Never). Лос-Анджелес купається в сонячному світлі та контрастних тінях, відблисках об’єктива, плавних рухах камери. Нью-Йорк знято з брутальною енергією Steadicam та зум-об’єктивів, постійно рухається і наближається майже впритул до людей, ніби просить нас відчути запах ранкової цигаркової пари мешканців 47-ї вулиці. Мрійлива і дивно романтична історія Андерсона (заснована на статті журналу Time) знаходиться на протилежному спектрі методу розповіді братів Сэфді – своєрідної псевдожурналістики, яка переробляє реальність знову і знову, доки вона не стане правдоподібною. “Килимком, що зв’язує все докупи”, є ніхто інший, як Адам Сендлер та його тур-де-форс виконання в обох фільмах.
Звісно, Баррі та Говард різні, як близнюки: один – милий і незграбний, інший – харизматичний, але приймає погані рішення. Баррі самотній і емоційно травмований надмірною “любов’ю” сестер. Він добрий хлопець, але гнів у ньому сильний. За словами Джека Ніколсона з іншого фільму Сендлера “Управління гнівом”, є два типи розлючених людей: ті, хто кричить на касира, і касир, який щодня поглинає образи, доки врешті-решт не візьме зброю і не вб’є всіх. Баррі Іган, безумовно, належить до другої категорії, тоді як Говард – до першої.
Подвійний показ: “Неграновані коштовності” та “Любов, збитки”
Протагоніст “Негранованих коштовностей” такий же невротичний, як і одержимий успіхом. Тоді як одержимості Баррі милі, як-от збирання купонів на пудинг, щоб накопичити тисячі миль для часто літаючих пасажирів (хоча він ніколи не подорожує), Говард зосереджений на Великому виграші. Він живе на позичений час, іноді буквально, оскільки, здається, усі на Манхеттені женуться за ним, щоб повернути свої гроші. Він завжди на крок позаду, але тунельний зір ніколи не збивав його з пантелику. Його найбільший шанс – це головний коштовний камінь, який нарешті покриє його борги. Але Говард не з тих, хто задовольняється тим, що має, тому він постійно подвоює ставки. Баррі, навпаки, живе у крихкій бульбашці спокою, але непередбачувані зовнішні фактори випробовують його мужність: чи зможе він постояти за себе? Чи зможе він захистити кохану людину? Навіть зухвалий синій костюм Баррі – це як камуфляж, що зливає його з синіми стінами його офісу. Те, як знято його сцени в першій половині фільму, показує, наскільки йому потрібна хтось поруч, щоб заповнити сяючу дірку в його серці, хтось, хто зможе розкрити в ньому справжнього чоловіка. Тим часом Говард одягнений у Gucci, яскраві кольори та блискучі аксесуари, він ніколи не зливається з фоном, і камера рідко залишає навколо нього порожній простір – це все про нього, і він цілісний, принаймні, на його думку. Є лише він і перемога.
Що ж відрізняло ці два фільми від типових робіт Адама Сендлера? Найбільша відмінність полягала в певному зв’язку з реальністю та передісторії Баррі та Говарда, які створили подобу реального світу, де такі обставини могли б бути можливими. Важко заперечувати, що найбільші хіти Сендлера слідували одній і тій же формулі розповіді, яка виявилася успішною: аутсайдер доводить іншим, що він не ідіот/невдаха/маніяк. Члени акторського складу були ті ж самі, жарти схожі, розвиток персонажів – ідентичний. Тут також сяє разюча різниця між тим, як були використані акторські здібності Сендлера. Баррі Іган, здається, належить до вигаданого “Розширеного всесвіту Сендлера”, оскільки він виглядає як пасивно-агресивний невдаха з купою дивацтв і нездатністю бути дорослим. Зрештою, йому вдається трансформуватися і подолати свої страхи, перетворившись з хлопчика на чоловіка в серії дивних протистоянь з викрадачами людей з Юти, які намагалися вимагати у нього гроші.
З іншого боку, Говард ніколи не змінюється – змінюється лише статус-кво. Його сліпий оптимізм тримає його зосередженим до кінця, тоді як невдачі здаються тимчасовими. Він не милий і добрий, як Баррі; він мерзенний і не такий розумний, як він думає. Але брати Сэфді хочуть, щоб ми продовжували сподіватися на його перемогу. Говард робить незмінно людські помилки, і ми не можемо не співчувати йому, тому що він, ну, Адам Сендлер. Якщо Діамантовий район – це сам хаос, то Говард Ратнер почувається там як риба у воді. Зрештою, він отримує бажане, але ніколи не змінюється. Шокуючий фінал “Негранованих коштовностей” відчувається як удар у сонячне сплетіння, але Говард продовжує посміхатися: неважливо, що відбувається, що станеться або що сталося раніше. Якби у нього був вибір повернутися в минуле і спробувати ще раз, він, ймовірно, зробив би те саме.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: moviegram.com.ua