Французький письменник ще за життя сам здобув промовисте прізвисько — “Совість Заходу”.
Історія життя та творчості видатного французького письменника Альбера Камю (1913-1960) завжди залишатиметься під пильним оком літературознавців і читачів. Світ багаторазово розкрив у текстах автора вічні теми — любов, самотність, вибір, абсурд і бунт, людина та її етика. Сьогодні, 7 листопада, Фокус на честь 113-ї річниці від дня народження автора розповість, як лейтмотиви та тексти Камю незворотно проникли в нашу реальність і чому в часи криз, війн та епідемій ми згадуємо його твори.
З моменту загибелі митця 4 січня 1960 року про нього було написано чимало текстів і статей, книжок і спогадів, історій та розслідувань. Однак про найважливіший аспект Альбера Камю як письменника та спостерігача за життям нечасто згадують — він розумів і бачив навколишній світ, як змінюється політичний ландшафт і людська природа на тлі особистого вибору.
Ця сторона митця захована під великим айсбергом прожитого — Алжир, злидні з дитинства, “золотий квиток” до навчання в школі завдяки вчителю Луї Жермену, а потім — шість років в Оранському університеті. Так виростає його фундамент — античні філософи, Плотін, Шопенгауер, Ніцше, сучасні автори та класика світової літератури.
Варто чесно сказати: Камю справді цікавився, а місцями — захоплювався російською літературою, зокрема “Братами Карамазовими” Федора Достоєвського, ставив її у своєму “Робочому театрі”. Пояснення просте — вплив “м’якої сили” РФ через “загадкову” та “містичну” культуру, та в сухому залишку ці “ідеї” від російської культури нічого нового не додали до думок Камю, як покаже час і тексти.
Я був десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, який я обожнював.
Альбер Камю
Зрештою, крім творчого саме плавання, любов до футболу (він грав на позиції воротаря), читання, енергійність та жвавість, любов до середземноморських краєвидів і прагнення зрозуміти життя були рушіями письменника. За час навчання він працює де тільки може, аби і за освіту заплатити, і підтримати рідню, але 1930 року для нього пролунав перший тривожний “дзвіночок” — у 17-річного автора виявили його персональну “чуму”, яка називалася туберкульозом.
Важка хвороба фактично закрила двері Камю перед кафедрою та військом, куди письменника просто не взяли за станом здоров’я. На тлі цього автор змінює напрям діяльності, де починається нова сторінка життя в біографії. Саме звідси все те, що було приховано під айсбергом особистого бачення, набувало форми у його роботах.
Становлення і визнання: в центрі уваги між політикою, літературою та театром
Камю починає власну літературну кар’єру — статті, огляди, робота в ЗМІ, а згодом — власний театр. Поступово починається сходження його зірки як літератора, який пише коротку прозу і філософські есеї. У цих текстах проглядається ще університетський шлейф Камю, але скоро визріє його авторський стиль — персональна історія, погляд на проблему, в якій герой наче Прометей, Христос чи випадковий спостерігач бачить світ і події довкола людей.
Усі трансформації в житті Камю відбуваються на тлі політичних чвар (письменник пройшов шлях від члена Компартії Франції до її виходу за три роки), налагодження особистого життя (після провального першого шлюбу другий з Франсін Фор вийде двояким — водночас щасливим і травматичним для обох, і це не слід забувати романам письменника) та Другої світової війни. Коли його буквально випихають з Алжиру у 1940 як неблагонадійного через статті про стан місцевого населення, він опиняється в Парижі та починає підпільну роботу, коли країна перебуває під окупацією нацистів.
Цей етап і стане ключовим в остаточному становленні — з-під руки автора, який завжди віддавав перевагу ручці з папером замість друкарської машинки — вийдуть культові “Міф про Сізіфа”, “Сторонній” та “Чума”. Тут він показує крихкість людського буття, як самотність стає даністю, чому рутина та одноманітність — це єдине, що рятує від абсурду, і як подолати бар’єри через невидимого ворога в нас самих і довкола.
Камю досягає вершини визнання після завершення Другої світової війни, коли фактично закладає ключове питання: що пролягає насправді між бунтом і абсурдом, і де між цими категоріями є місце людини. Він бачить трансформацію держав і громадян, початок падіння колоніальних імперій (це питання його особливо зачіпає через алжирське походження та маму, яка живе там) і розуміє, що всі політичні устрої, змагання всеохопних ідеологій соціалізму-комунізму та капіталізму (які переростуть у Холодну війну) фактично перекроюють поняття Добра та Зла.
1951 року він фактично видає виклик суспільним уявленням з виходом “Бунтівної людини”, яка закладає тривалий конфлікт із Жаном-Полем Сартром. Камю небезпідставно говорив, що треба боротися з будь-яким тоталітаризмом, його проявами та небезпечними ідеями “блага” — від репресій і концтаборів до утисків прав людини. Однак Сартр і його однодумці буквально “проїхалися” по письменнику, як і вся начебто дружня “ліва преса”, для якої писав багато років, хоча Жан-Поль згодом визнав — докори Камю були справедливими.
Саме на зламі 1950-х автор починає писати та вивчати людський вибір, нездатність Homo подолати нездоланні обставини і розуміти, що свобода негайно вимагає відповідальності. Так 1956 року і з’явиться роман “Падіння” — фактично чесна та відверта розмова про найнижчу точку життя людини, оцінку прожитого й усвідомлення справжності людських якостей, які ми обираємо.
Він отримує несподівану для себе Нобелівську премію 1957 року, хоча казав, що її вартий Андре Мальро та інші автори. Все частіше світ починає змінюватися — в Алжирі починається тривала війна за незалежність, Камю критикує СРСР за введення військ до Угорщини 1956 року, Холодна війна входить у поступове різке загострення між протиборчими сторонами.
Тут і повертається стара хвороба, яка спала. Вдома починаються серйозні непорозуміння з дружиною, яку мучать нервові розлади, а за останні роки йому не вдається нічого путнього, про що говорить друзям у приватних розмовах. Хоча наприкінці життя наважиться на ще одну спробу — роман “Перша людина”, який знайдуть недописаним у його дорожній сумці на місці ДТП того фатального дня, 4 січня 1960 року.
Зрештою, напрошується питання — то чому Камю залишається актуальним і популярним досі? На це є відповідь і вона має чотири прості та доволі чесні відповіді.
Оптика засліплена сонцем: що говорить Камю між рядками своїх текстів
Літературознавці та читачі звідусіль давно “перелопатили” творчість французького письменника, який для одних лишається “депресивним автором зі школи”, для других — “ліваком” без власних цінностей, а для третіх — незрозумілим автором. Якщо так усе як і є, то тоді логічними будуть наступні питання:
- чому під час пандемії Covid-19 усі побігли буквально купувати “Чуму” письменника;
- чому всі читають “Стороннього” як саморефлексію в часи важких випробувань і пошуків;
- як виходить, що “Бунтівна людина” та “Міф про Сізіфа” вивчаються у філософських студіях;
- чому Камю досі залишається читабельним попри смерть далекого 1960 року, коли на дворі вже 2026?
Відповідь насправді проста — в текстах Камю є чітка комбінація дійсності та візіонерства, філософський прийом спостереження під художнім оформленням і спроба чесно подивитися на світ у його істинних пропорціях. І так, герої французького письменника не є “білими-пухнастими”, а перебувають у зоні градієнта, де кожен наступний вибір обмежує подальші.
Камю буквально пропонує нам чесну оптику життя персонажів і подій, узятих із реального життя. Письменник не пропонує дивитися на джерело добра та світла через фільтри в скельцях, а спробувати поглянути на це осліплююче сяйво, примружившись, і так крізь ареол можна побачити суть — людину, її трагедію, абсурдність, а значить — вміти цінувати життя, яким би нелогічним і важким воно не здавалося.
Ось тому тексти французького письменника є дороговказами до власної, суб’єктивної та особистої правди про порушену проблему. Сам Камю був категоричним у моменти, де потребувалося заступатися за людей, шукати правду та бути чесним перед собою, тоді як у літературі — давав простір і час читачам обдумати власні гострі кути та кризи. Адже раптом може виявитися, що абсурд і бунт у філософії життя говорять тільки про фаталізм і невідворотний кінець.
Нобелівський лауреат буквально говорить, що вибір завжди залишається за нами, і в часи криз і лих ми конче потребуємо знайти резерви, сили, натхнення та провідників, якими були Прометей, Христос чи Платон. І фактично забуваємо найважливішу істину — сама людина має в собі достатньо цих можливостей, якщо тільки зрозуміє дві речі: чого вона варта та на що здатна насправді.
Тому радимо знайти час на перечитування культових робіт французького письменника — від “Стороннього” до “Падіння”, від “Листів німецькому другові” до есеїстики та статей у пресі. І, звісно, почитайте драматургію і коротку прозу Камю — це додасть до портрету автора нових барв, які стануть гідним спогадом про спадок культового автора XX століття в історії літератури.
Дізнатися більше на: focus.ua