Довга дорога додому: як ми переспівуємо Одіссею знову і знову

До цих роздумів мене підштовхнула кіноподія: 16 липня 2026 року в український прокат вийшла “Одіссея” / The Odyssey Крістофера Нолана, мабуть, наймасштабніша екранізація гомерівського епосу. Фільм повністю зняли на плівкові камери IMAX, тож циклопи, сирени, бурі, кораблетрощі та гнів олімпійців отримали приблизно той кінематографічний розмах, на який можна розраховувати від режисера “Інтерстеллара” / Interstellar та “Оппенгеймера” / Oppenheimer.

Звісно, Нолан далеко не перший, хто пройшов маршрутом царя Ітаки. Одна з перших екранізацій з’явилася ще в епоху німого кіно, 1911 року. Потім був “Улісс” 1954 року з Кірком Дугласом, телевізійні версії, анімація, авторське кіно – багато всього.

Та прямі екранізації складають лише незначну частину гомерівської спадщини. Насправді ми переказуємо “Одіссею” постійно, навіть коли в історії немає ані Ітаки, ані Посейдона, а автор без поняття, хто такі лестригони.

Тож у цій статті ми подивимося, як по-різному розповідають історії повернення додому. Зосередимось передусім на кінематографі, хоча не лише на ньому. І спробуємо відчути, чому ця тема так приваблює нас, людей, дотичних до європейської культурної традиції, ось уже кілька тисячоліть.

Ностос, або чому не можна просто повернутися додому

Хорхе Луїс Борхес писав, що людство знову і знову розповідає чотири історії: про облогу міста, повернення додому, пошук і самопожертву бога. Облога Трої, показана в “Іліаді”, належить до першої, а “Одіссея” стала головним втіленням другої. Хоча у світовій культурі ці сюжети постійно перетинаються: повернення стає пошуком, іноді вимагає жертви, а дім доводиться відвойовувати, наче обложене місто.

В основі “Одіссеї” лежить ностос. Давньогрецьке слово νόστος означає повернення додому, передусім воїна з далекого походу. На перший погляд, схема проста: герой долає перешкоди й повертається туди, звідки почалася його дорога. Але в справжньому ностосі все складніше.

Війна вирвала Одіссея з рідної Ітаки, де він залишив дружину, маленького сина, батька, трон і власне ім’я. Після десятиліття війни й майже стільки ж поневірянь він має повернути все це, а разом із ним і самого себе.

Джозеф Меллорд Вільям Тернер (1775–1851), “Одіссей насміхається з Поліфема” (1829), Національна галерея, Лондон. Wikimedia Commons.

Ностос майже ніколи не завершується прибуттям. Ступивши на берег Ітаки, велемудрий Одіссей не може просто скинути лахміття жебрака й сісти на трон. Йому ще належить довести, що він справді той, ким себе називає.

Арнольд Беклін (1827–1901), “Одіссей і Поліфем” (1896), Музей витончених мистецтв, Бостон. Wikimedia Commons.

Тому повернення буває різним: дорога до рідного порога, спроба ветерана знову навчитися мирного життя, рух до іншої людини, власної пам’яті чи себе колишнього. А іноді вся людська доля постає як довгий шлях до місця, якого вже немає на землі.

Невипадково з того самого грецького кореня народилося слово “ностальгія”, що поєднало ностос з алгосом, болем. Колись її вважали фізичною хворобою людей, відірваних від батьківщини. Згодом значення стало ширшим, але зв’язок із неможливим або неповним поверненням залишився.

Ностальгія починається там, де ностос не вдається завершити. Дім стоїть на тому самому місці, але вже не такий, яким ми його пам’ятаємо. Людина жива, але колишніх стосунків немає. Місто збереглося, та минуле життя в ньому зникло. Час не залишає дороги назад, хоча ми вперто продовжуємо її шукати.

Для нас ностос зараз звучить особливо гостро. Українські військові, відірвані від дому й мирного життя, теж живуть всередині цього давнього сюжету. Як і переселенці в інших містах та країнах, які роками існують між тимчасовим житлом і місцем, куди подумки повертаються. Як і люди, чиї будинки опинилися в окупації, були зруйновані й тепер існують лише у спогадах і фотографіях.

У певному сенсі в ностосі перебуває й сама країна. Вона виборює право повернути сама себе, людей і майбутнє, від якого її насильно відвернула війна. Тому, мабуть, у майбутньому на нас чекає ціла хвиля українських “Одіссей”.

Повернутися до рідного порога

Найпростіший вид ностосу – фізичне повернення додому. Героя занесло далеко від знайомого світу, він пройшов крізь небезпеки й тепер має дістатися місця, звідки почалася його дорога.

Ця схема лежить в основі безлічі міфів і казок, але дім у них означає більше, ніж точка на мапі. Це впорядкований світ, де людина знає своє ім’я, місце і правила життя. За порогом починається невідоме: звичні закони не діють, тварини розмовляють, а дорога веде зовсім не туди.

Так само влаштовані давні обряди переходу: людина залишає спільноту, проходить випробування і повертається вже іншою. Ностос відновлює порушений порядок, але не скасовує пережитого. Герой приходить до того самого дому, та сам уже не той, хто колись його залишив.

Недарма тут так багато дитячих і сімейних творів. Для дитини дім – центр відомого світу, місце батьків, захисту і зрозумілого порядку. Загубитися означає випасти з цієї реальності, а повернутися – знову поставити світ на місце.

Очевидний приклад – “Чарівник країни Оз” / The Wizard of Oz. Вихор відносить Дороті з буденного Канзасу до яскравішого світу, але жодні відьми, чарівники й смарагдові міста не можуть замінити їй дім. Не тому, що Канзас кращий, а тому, що там її люди та місце, якому вона належить. Іноді дім стає видимим лише на відстані.

У “Кораліні у Світі Кошмарів” / Coraline ця думка складніша. Інший світ із подарунками, розвагами й люблячою “іншою мамою” майже ідеальний, але це лише приваблива підробка дому, де можна отримати все, крім свободи залишатися собою. Кораліна обирає справжню, хоча й недосконалу родину.

В “Інопланетянині” / E.T. the Extra-Terrestrial Стівена Спілберга чужим світом стає Земля, а загубленою дитиною – істота з іншої планети. Елліотт допомагає другові повернутися до зірок, хоча це означає назавжди його втратити. Тут ностос нагадує: любити когось іноді означає відпустити його додому.

У дорослому кіно той самий сюжет набуває екзистенційної гостроти. У “Гравітації” / Gravity повернення на Землю з крижаного вакууму стає для героїні способом знову знайти волю до життя після особистої втрати. Ця космічна Одіссея вимагає від неї буквально переродитися, скинувши минуле, як обгорілу в атмосфері капсулу.

Дитяча казка ще може пообіцяти, що вдома все залишилося на місці. Дорослий ностос знає: повернутися у просторі не означає повернутися в часі. Дім змінюється разом із тим, хто до нього йде. Тому дорога до рідного порога ніколи не веде просто назад.

Повернутися з війни

Це найближча до первісного ностосу форма. Воїн повертається з далекого походу, але вдома на нього чекає останнє випробування: навчитися жити там, де більше не потрібно воювати.

Греки добре розуміли, що перемога не гарантує щасливого повернення. Майже кожного героя спіткала своя буря: Агамемнон гине одразу після прибуття додому, Менелай роками блукає морями, а Одіссей затримується в дорозі ще на десятиліття.

“Найкращі роки нашого життя” / The Best Years of Our Lives Вільяма Вайлера вийшли 1946 року, майже відразу після Другої світової.

Троє військових повертаються до рідного міста і розуміють, що колишнє життя більше їм не належить. Один втратив руки, інший не знаходить місця в мирній професії, третій віддалився від родини. Вони вже вдома, але справжнє повернення лише починається.

Ще пряміше цю думку формулює “Рембо: Перша кров” / First Blood. До того як Джон Рембо став майже невразливим героєм бойовиків, він був самотнім ветераном, якому не знайшлося місця у країні, за яку він воював.

Америка залишається його батьківщиною, але вже не відчувається домом.

У “Братах” / Brothers Джима Шерідана повернення військового, яке мало стати дивом, перетворюється на випробування для всієї родини. Сема вважають загиблим в Афганістані, але він виживає в полоні й повертається до дружини та доньок. Удома начебто все на місці, однак сам Сем уже не той. Провина, ревнощі й спалахи люті відділяють його від близьких сильніше за колишню відстань. Він повернувся фізично, але війна повернулася разом із ним.

Форма вже висить у шафі, за столом сидять ті самі люди, а війна все ще не закінчилася.

Повернутися до того, хто чекає

Уявіть: людина повертається до рідного міста після багатьох років відсутності, а там – жодного знайомого. Це, напевне, найболючіший варіант ностосу, бо ми майже завжди повертаємося до людей, а не до каміння. Навіть якщо не одразу це усвідомлюємо.

Повернення Одіссея завершується не тоді, коли він ступає на берег Ітаки чи відвойовує палац. Остаточно додому його повертає Пенелопа. Поки вона не впізнала його, Одіссей залишався гостем у власному домі.

Цю версію ностосу обігрують брати Коени у фільмі “О, де ж ти, брате?” / O Brother, Where Art Thou?, вільному комедійному переспівові “Одіссеї”. Уліс Еверетт Макгілл тікає з каторги нібито заради скарбу, але справжня мета його дороги – дружина Пенні, яка збирається вийти заміж, і численні доньки.

Як і Одіссеєві, йому недостатньо просто з’явитися. Треба повернути собі право називатися чоловіком і батьком.

Тихіше ця тема звучить у “Простій історії” / The Straight Story Девіда Лінча. Старий Елвін Стрейт долає сотні кілометрів на газонокосарці, щоб побачити смертельно хворого брата, з яким давно посварився.

Він не зустрічає ні циклопів, ні сирен, але його дорога вимагає не меншої мужності: подолати образу і встигнути повернутися до близької людини.

У фільмі “Париж, Техас” / Paris, Texas Віма Вендерса Тревіс після кількох років відсутності повертається до сина, а потім шукає його матір Джейн. Відновити колишню родину вже неможливо. Його ностос полягає не в тому, щоб зайняти старе місце, а в тому, щоб знову з’єднати матір із дитиною і піти. Іноді повернутися до людини означає визнати, що залишитися поруч уже не можеш.

Навіть “Убити Білла 2” / Kill Bill: Vol. 2, попри криваву помсту, врешті виявляється історією повернення. Беатрікс іде до Білла як месниця, але знаходить доньку, яку вважала загиблою. У цю мить змінюється сенс усієї дороги: вона рухалася не лише до ворога, а й до дитини та життя, яке в неї відібрали.

У “Інтерстелларі” / Interstellar відстань між людиною і домом вимірюється не кілометрами, а роками. Купер летить через космос, сподіваючись повернутися до дітей, але через викривлення часу його донька встигає постаріти. Коли вони зустрічаються, батько майже не змінився, а дитина прожила без нього ціле життя. Повернення відбулося, але час знову виявився сильнішим за дорогу.

Через швидкоплинність людського життя такий ностос особливо крихкий. Дорогу можна знайти, але до того, хто чекає, можна не встигнути.

Дім, якого більше немає

Ще одна страшна версія ностосу виникає тоді, коли герой знаходить дорогу назад, але повертатися вже нікуди. Будинок зруйновано, місто опинилося в іншій країні, близькі померли або колишнє життя продовжилося без нього. Ітака існує лише в пам’яті.

У “Землі кочівників” / Nomadland Ферн втрачає чоловіка, роботу і саме містечко, що жило навколо закритого підприємства. Вона вирушає в дорогу саме тому, що повертатися більше нікуди. Її дім поступово перетворюється з місця на рух.

У “Додому” / Evge Нарімана Алієва кримський татарин везе тіло загиблого сина до окупованого Криму, щоб поховати його на батьківщині.

В “Атлантиді” / Atlantyda Валентина Васяновича Донбас уже звільнений, але так понівечений війною, що нормальне життя там майже неможливе.

У “Новому кінотеатрі “Парадізо”” / Nuovo Cinema Paradiso Джузеппе Торнаторе Сальваторе повертається до рідного сицилійського містечка. Воно лишилося на мапі, але світ його дитинства вже зник, а старий кінотеатр готують до знесення. Іноді дім руйнує не війна чи катастрофа, а звичайний рух часу.

У фіналі “Соляріса” / Solyaris Андрія Тарковського Кріс Кельвін опиняється на порозі рідної домівки й падає на коліна перед батьком. Та камера злітає, відкриваючи правду: і хата, і батько лише острівець, створений мислячим Океаном посеред чужої планети. Кельвін не повернувся додому, а лише отримав його матеріалізований образ, відтворений із пам’яті.

Повернутися до себе

Іноді людина втрачає не місце, а саму себе: ім’я, пам’ять, відчуття мети або зв’язок із тим, ким була раніше. Тоді ностос стає внутрішньою подорожжю.

У “Віднесених привидами” / Sen to Chihiro no kamikakushi Юбаба забирає в Тіхіро ім’я і називає її Сен. Якщо дівчинка забуде, ким була, то вже не зможе повернутися. Те саме сталося з Хаку, який утратив пам’ять про власне ім’я, а разом із ним свободу. Дорога додому починається з найпростішого і найважливішого: не забути себе.

Фродо у “Володар перснів: Повернення короля” / The Lord of the Rings: The Return of the King рятує Шир і повертається до знайомого дому, але не знаходить там колишнього себе. Його рани не загоюються, а мирне життя здається чужим. Фродо може повернутися до Ширу, але не до людини, яка колись із нього вийшла.

У “Суничній галявині” / Smultronstället Інгмара Бергмана старий професор Ісак Борґ під час подорожі повертається до місць свого дитинства, першого кохання і давно витіснених спогадів. Він не може виправити прожите життя, але може побачити, як самотність та емоційна холодність віддалили його від інших. Його ностос веде не до молодості, а до примирення з минулим і здатності знову відчувати близькість.

Колишнього себе повернути неможливо. Залишається прийняти втрату і вирішити, ким бути далі.

Ігри, в яких дорогу треба пройти самому

Кіно дозволяє спостерігати за ностосом, а відеогра змушує особисто витратити час і зусилля на дорогу.

В Outer Wilds герой раз по раз прокидається біля вогнища на маленькій домашній планеті, а за двадцять дві хвилини Сонячна система гине. Спочатку мета здається очевидною: знайти спосіб урятувати світ і повернутися додому назавжди. Поступово відкривається інша правда. Дім урятувати неможливо. Ностос тут полягає не у відновленні минулого, а в прийнятті кінця.

У What Remains of Edith Finch героїня буквально повертається до сімейного будинку. Кімнати померлих родичів збережені майже як капсули часу. Кожна розповідає окрему історію, а весь будинок здається величезним архівом утрат. Але Едіт не може оселитися в минулому. Вона повинна пройти крізь цей дім, вислухати його голоси та залишити їхню історію наступному поколінню.

У Disco Elysium герой прокидається без пам’яті про власне ім’я, професію та життя. Тут немає Ітаки, яку можна знайти на карті. Домом стає особистість, яку доводиться збирати з чужих свідчень, невдалих рішень, політичних переконань, сорому, алкоголю і кількох речей у готельному номері.

У Night in the Woods прикре повернення відбувається на самому початку. Мей кидає коледж і повертається до Поссум-Спрінгс. Але дім не завмер в очікуванні. Батьки мають борги, магазини зачиняються, друзі працюють, закохуються і планують власне майбутнє. Мей повернулася до міста свого дитинства, але самого дитинства там уже немає.

У кожного своя Ітака

“Як вирушиш ти у путь до Ітаки,
Най довгим буде твій шлях під сонцем”,
(пер. Наталії Заславської)

писав грецький поет Константінос Кавафіс.

У його вірші Ітака важлива насамперед тому, що подарувала мандрівникові дорогу. До неї варто прагнути, але не слід чекати, що наприкінці вона винагородить за всі втрати. Головне багатство людина носить з собою: все, що побачила, зрозуміла і ким встигла стати.

У кожного своя Ітака. Для когось це місто чи будинок. Для когось людина, яка досі чекає. Для когось мова, дитинство, мирне життя або той, ким він був колись. Навіть не залишаючи рідного місця, одного дня можна відчути, що час відніс тебе далеко від дому.

Ми повертаємося до людей, пісень, фотографій і місць, де були щасливими, та щоразу бачимо: минуле не можна відновити повністю. Повернення не скасовує відстані. Воно лише допомагає зрозуміти, що з пережитого ми хочемо понести далі.

Можливо, саме тому ми знову і знову переказуємо “Одіссею”. Дім не дається людині раз і назавжди. Його можна втратити, не впізнати, відвоювати або знайти там, де ніколи не шукав. Іноді Ітака чекає в минулому. Іноді її доводиться будувати попереду.

Та поки людина пам’ятає, куди й до кого прагне повернутися, її дорога додому триває.

Системні вимоги / Платформи:

• PC
• PlayStation 5
• Xbox Series X/S

Теги: Одіссея, ностос, повернення додому, кіно, відеоігри, культура, міфологія