Макса Розенфельда частіше знають як екскурсовода, і в цьому є певна несправедливість, адже Макс — і він це підкреслює — передусім художник, а вже потім екскурсовод, бізнесмен і все інше. Ідея екскурсій Харковом виникла п’ять років тому з іншого проєкту, «Глобус Харкова», який дизайнер Розенфельд реалізував на замовлення Олександра Фельдмана. Почавши вивчати харківські вулиці для глобуса, Макс уже не міг зупинитися. Це інтерв’ю — спроба виправити цю несправедливість і представити публіці художника Макса Розенфельда. Цей другий, а насправді перший і головний Розенфельд, доклав руку до багатьох проєктів: від створення декорацій для корпоративних заходів харківських IT-компаній до ілюстрацій до півтора десятка книжок і участі у зйомках фільмів «Матч» та «Поводир», які відбувалися в Харкові.
Наша розмова відбувається на одинадцятому поверсі готелю «Premier Palace Kharkiv», звідки відкривається вражаючий краєвид на Держпром та пісочницю на місці знесеного пам’ятника Леніну. Макс пропонує оголосити конкурс серед архітекторів з Японії, Польщі, США, з усього світу, щоб на місці Леніна з’явилося щось новаторське, потужне, модерне чи навіть постмодерне — об’єкт настільки цікавий, щоб його не соромно було включити до архітектурної композиції Держпрому та двох корпусів Харківського національного університету.
Ви дизайнер, художник, математик, але стали відомим як екскурсовод. Ви підраховували, скільки екскурсій провели за час існування проєкту?
Давайте порахуємо. Дві екскурсії на тиждень, 15 маршрутів, 30 екскурсій за повний цикл, а в році їх два. Помножте на 5 років. Вийде 250-300 екскурсій. І понад те — ще 600-700 екскурсій на замовлення.
У вас багато конкурентів у Харкові?
У Харкові є кілька екскурсійних проєктів. Першим почав проводити екскурсії Михайло Михайлович Красиков. Він справжній краєзнавець, має багато різних маршрутів і тем. Ще є проєкт «Екскурсії для своїх», фундація «Харків манящий», куди входять кілька істориків, екскурсоводів, які активно проводили івенти минулого року, Дмитро Вулканов та його проєкт «Машина часу», Богдан Івченко, співробітник історичного музею, який теж проводить екскурсії.
А не виникало бажання підглянути, як там у конкурентів?
Взагалі, слово «конкурент» багато говорить про ставлення до подій. У будь-якій сфері діяльності є конкуренти і є колеги. Колеги не обов’язково є конкурентами. Харків — абсолютно нетуристичне місто, тут не повинно бути конкуренції між екскурсоводами, бо кілька екскурсоводів на півторамільйонне місто — це не та кількість, де може виникнути конкуренція. Навіть у вашому питанні закладено певний підтекст.
Суперництво?
Ревнощі. А з іншого боку — я ж усе-таки художник. Чи може бути конкуренція між художниками? Здавалося б, ні. Але ми знаємо з історії мистецтв, що ревнощі та суперництво — вони завжди присутні. В цьому випадку для мене особисто це суперництво не питання професіоналізму, а певне людське суперництво.
Мені іноді ставлять запитання: «Максиме, чи можливо вкрасти екскурсію?». У цьому контексті, чи можливо вкрасти мій бізнес? Відповідаю: ні. Неможливо. Можна переказати, запозичити, подивитися, але чи можна збирати аудиторію, пародіюючи якогось артиста? Це буде пародія, а не він сам. Не можна вкрасти мене у мене. Це ж не зовсім екскурсія. Це театр одного актора, моноспектакль. Оскільки актором є я сам, та сама історія, розказана кимось іншим, сприйматиметься інакше. Кожна екскурсія — це, значною мірою, імпровізація.
Харків — абсолютно нетуристичне місто, тут не повинно бути конкуренції між екскурсоводами, бо кілька екскурсоводів на півторамільйонне місто — це не та кількість, де може виникнути конкуренція.
Чи виникали думки щодо масштабування проєкту «екскурсії з Максом Розенфельдом»?
Зробити франшизу?
Наприклад, проводити екскурсії в інших містах.
Знаєте, буквально місяць тому приїжджав мій друг і колега, творець масштабного проєкту «Цікавий Київ» Арсеній Финберг. Сам він уже не водить екскурсії Києвом, у нього багато екскурсоводів. Я йому поставив таке ж запитання. Що, якби створити проєкт «Цікава Вінниця», «Цікавий Житомир», зробити такий зонтичний бренд? Він сказав: «Я від цього категорично відмовився».
Це неправильно, тому що екскурсії повинні проводити аборигени свого міста. І його проєкт, і мій, спрямовані, в першу чергу, не на туристів, хоча їх теж чимало. Після нашого інтерв’ю буде екскурсія з французами, завтра будуть шведи. Однак більшість моєї аудиторії — це мешканці Харкова. Це питання міського патріотизму. Якщо киянин приїде до Вінниці, щоб навчати вінничан «Батьківщину любити», це сприйматиметься як столичний снобізм.
Мені цікаві міста, які не є очевидними з туристичної точки зору. Наприклад, Дніпро. Взимку, коли відкривався «Спалах» у Дніпрі, я їздив туди з лекціями з дизайну. Я давно хотів затриматися в цьому місті на кілька днів, погуляти, заблукати, загубитися і знайти дорогу. Щоб зрозуміти місто, треба в ньому заблукати і знайтися. Відстань між Дніпром і Харковом — 200 км, і, проте, два міста абсолютно різні за образом, устроєм, менталітетом городян, хоча я й категорично проти узагальнень і розмов про певний спільний міський менталітет, бо всі люди різні.
Мені цікаве місто Запоріжжя. У Кіровограда дуже цікава історія. Мені цікаві міста, які перебувають за межами інтересу туриста.
Я можу провести майстер-клас, як запустити схожий проєкт у Дніпрі, але це не будуть «Екскурсії по Дніпру з Максом Розенфельдом». Буде неправильно, якщо харків’янин почне тицяти носом дніпровця в його історію. Я дуже багато міст люблю — Париж, Прагу, люблю і добре знаю Мюнхен, але так, як рідний Харків, я не люблю жодного іншого міста.
Щоб зрозуміти місто, треба в ньому заблукати і знайтися.
У чому ви бачите місію своєї справи?
Я проти месіанства. Це великі претензії і гординя. Є такий єврейський анекдот: помирає праведник, який усе життя дотримувався заповідей, усе робив правильно. Він потрапляє до чистилища. Архангел Гавриїл вирішує, куди його відправити, до раю чи пекла, і раптом каже: «Тобі до пекла». Праведник дивується: «Чому? Я ж усе робив правильно. Не порушував жодної заповіді! Мене ж за життя у моєму містечку шанували майже як святого!». А архангел йому каже: «Де книга?». «Яка книга?». «Коли тебе відправляли на землю, у тебе було завдання написати книгу. Ти міг пиячити, красти, чинити перелюб, робити все, що завгодно, але ти мав написати книгу. У цьому було твоє завдання. Ти її не написав і витратив час марно. Тому тобі до пекла».
Хто ми такі, щоб зрозуміти свою місію? І взагалі, чи є вона? Ми живемо і намагаємося зрозуміти, що наше, а що не наше. Тому, звідки я знаю?
Більшість моєї аудиторії — це мешканці Харкова. Це питання міського патріотизму. Якщо киянин приїде до Вінниці, щоб навчати вінничан «Батьківщину любити», це сприйматиметься як столичний снобізм.
То праведник і потрапив до пекла тому, що не зрозумів, у чому полягає його місія!
Я не знаю, що я маю робити. Я хотів цим займатися, бо мені це було цікаво. Очевидно, що якщо це цікаво мені, отже, це буде цікаво ще комусь. Я не думав, що аж такій кількості людей, але я завжди знав, що ті, хто кажуть: «У Харкові нічого показувати, нікому розповідати», говорять дурницю. Мені цікаво розповідати людям історії.
Ви художник, автор багатьох картин та ілюстрацій до півтора десятка книжок. Чи побачимо ми виставку картин Макса Розенфельда?
Гадаю, ні. Я любив малювати в дитинстві, але ніколи не збирався ставати художником. Батьки мені казали, що це хороше хобі, але треба знайти нормальну професію. Мені хотілося навчитися малювати, але я не маю амбіцій робити виставки і продавати картини. Мені подобається ілюструвати книжки. До старту екскурсій я працював як художник. Це були різноманітні замовні роботи, які, окрім книжкової графіки, особливо не афішуються і ніде не виставляються. Цих робіт дуже багато, але це та частина моєї діяльності, про яку ніхто не знає. Я довго працював театральним декоратором, але не для театру, а для корпоративних заходів. Це такі величезні декорації 25 на 6 метрів, 50 на 6 метрів.
Є, наприклад, такий відомий український автор, який має колосальну славу — Лесь Подерв’янський. Він класний, офігенний художник. Останнім часом як автор і літератор він практично непомітний. Він повернувся до свого улюбленого заняття, пише картини.
Мені цікаве місто Запоріжжя. У Кіровограда дуже цікава історія. Мені подобаються міста, які перебувають за межами уваги туриста.
То отже, виставки картин не буде?
Скільки людей прийде на виставку?
Думаю, чимало, ви — досить відома людина.
Добре, якщо тисяча людей відвідає. А от книга з ілюстраціями — це інша річ. Книгу завжди можна перечитати. Якщо в родині є книга, отже, її прочитають мама, тато і дитина. Я хочу видати книгу своїх ілюстрацій, можливо, навіть сюжетно пов’язаний комікс, уявляю, в якому вигляді вона має вийти.
Минулого літа була видана дитяча книжка з моїми ілюстраціями «З олівцем Європою». Я нещодавно поцікавився в магазині, мені сказали, що тираж уже розпродано. І, судячи з того, що мені сказали, це не моя відомість спрацювала, а просто книжка сподобалася людям. Після цієї історії я зрозумів, що зовсім не хочу малювати картини, а хочу ілюструвати книжки для дітей та підлітків. Тож, скоріше, можна буде побачити не виставку, а книжку.
Як ви вважаєте, останні 20 років минули для архітектури Харкова, скоріше, в мінус?
З архітектурою складне питання. Вчора один американець, колишній харків’янин, запитав мене про парк Горького: «Чому ви так носитеся з цим парком Горького? Звичайний, нормальний, доглянутий європейський парк». Розумієте, це подвійна історія. Коли в місті з’являється нормальний, звичайний європейський об’єкт — це добре. З іншого боку, саме місто стає звичайним, нормальним і європейським. Зникають речі, які роблять місто самим собою. Це як пластична операція чи уніформа. Індивідуальність зникає.
Останні двадцять років Харкову не пощастило не з точки зору архітектури. Йому не пощастило в усіх сенсах через зміну його масштабу. Згадаймо історію: це було одне з найбільших міст Російської імперії, шосте чи сьоме за значенням. Петербург, Москва, Київ, Одеса, Варшава, Вільно, а потім Харків. Після нього вже йшов Нижній Новгород, Тифліс. Я ні в якому разі не ностальгую за радянськими чи дорадянськими часами, але ті процеси, які в нас тоді відбувалися, були процесами масштабу величезної імперії, зокрема процеси в містобудуванні. Це місто не те, щоб зі столичними амбіціями, але точно не з провінційними комплексами.
А пізніше, коли Харків став столицею радянської України, ці амбіції були підкреслені. Візьміть Держпром. Це не просто початок нової архітектурної мови Харкова, це початок нової архітектурної мови всього світу. Масштаб мислення інший. Останні двадцять років цього масштабу не видно.
Вам, напевно, ставили запитання, що має бути побудовано на місці пам’ятника Леніну…
Ми якраз сидимо над пісочницею на його місці. Мені ставили це запитання. Я відповім так: Держпром — це об’єкт світової спадщини, неважливо, чи має він цей статус, чи ні. Це одне з семи чудес світу двадцятого століття. Який би об’єкт тут не з’явився, він має бути співмірним з архітектурною композицією Держпрому.
Треба оголосити міжнародний конкурс, нехай американці, японці, поляки запропонують свої проєкти. Потрібно розширювати рамки всеукраїнського масштабу. Я не знаю, що тут має бути. У мене такий пієтет перед Держпромом, що ставить табу на ці думки.
Ви співпрацюєте якось з міською владою щодо архітектури та забудови? Вашою думкою цікавляться?
Ні.
А якби запитали, що б ви порадили?
Я вважаю, що це в принципі неможливо, щоб вони запитали щось у мене. Можна вчинити розумно, а можна вчинити мудро. Можна зробити дуже розумно, так, щоб якийсь об’єкт приносив прибуток і реалізовував якісь репутаційні речі. Як би ми не ставилися до мера і Парку Горького, але з точки зору репутації Парк Горького — це дуже успішний проєкт. Він є привабливим для міста об’єктом. А, наприклад, ринок «Барабашово», попри те, що він створив дуже багато робочих місць — це антирепутаційний проєкт для Олександра Фельдмана.
Наприклад, парк Горького та ринок «Барабашово» — це репутаційні проєкти на роки. А вчинити мудро — це означає створити репутаційні проєкти на десятиліття, можливо, на вічність. А вічністю зараз ніхто не зацікавлений. Держпром відпрацьовував репутаційний проєкт на найближчі роки, але при цьому він зроблений для вічності.
Зі мною ніхто не порадиться, бо нікому зараз не цікавий глобальний підхід — усіх займає тактика, а не стратегія. Я це відчув, коли було урочисте відкриття «Глобуса Харкова». Я ж не просто малював будиночки, а займався графічною системною аналітикою, намагався зрозуміти, як влаштовані квартали, прокладені вулиці, як це все взаємопов’язано. На відкриття «Глобуса» прийшло кілька шанованих мною докторів наук, архітекторів. Я чекав, що зараз вони поставлять мені складні аналітичні запитання. Вони мене знаєте що запитали? «Мій будинок тут є? Покажіть!». Я зрозумів, що не треба так глибоко копати. Треба до людей ставитися добріше, людяніше і простіше.
Останні двадцять років Харкову не пощастило не з точки зору архітектури. Йому не пощастило в усіх сенсах через зміну його масштабу. Згадаймо історію, це було одне з найбільших міст Російської імперії, шосте чи сьоме за значенням. Петербург, Москва, Київ, Одеса, Варшава, Вільно, а потім Харків. Після нього вже йшов Нижній Новгород, Тифліс. І процеси, які в нас відбувалися, були процесами масштабу величезної імперії, зокрема процеси в містобудуванні. Це місто не те, щоб зі столичними амбіціями, але точно не тільки з провінційними комплексами.
Яке ваше ставлення до декомунізації?
На будь-яке дане при народженні ім’я накладається характер, поведінка, сприйняття оточуючими. Коли ми говоримо про місто, вулицю, провулок, ми ж уявляємо собі не ім’я, а певний образ.
Припустимо, у Харкові є вулиця Конторська, яка спочатку була Конторською, а потім на 70 років стала Червоножовтневою. Але її все одно всі продовжували називати Конторською. Бо Червоножовтнева — це майже безыменно.
Наприклад, проспект Леніна перейменували на проспект Науки. Цей проспект завжди називали просто «Проспект». І якщо таксисту сказати, що треба їхати «на проспект», він зрозуміє, куди везти, незалежно від перейменування.
Наприклад, Дніпро завжди називали Дніпром, хоча образ Григорія Івановича Петровського в Дніпрі сильно прочитується, оскільки це не тільки шматок імені, а ще й одне з містоутворюючих підприємств, гігантський завод. У назві «Дніпропетровськ» було закладено навіть не ім’я комуніста, а образ містоутворюючого підприємства, на якому працює велика кількість людей. Ми змінюємо ім’я, але ми все одно продовжуємо ходити тими ж вулицями.
Як вам, наприклад, перейменування Комсомольська на Горішні Плавні?
Я не був у цьому місті і не можу сказати. Але якщо це місто радянської архітектури, радянських підприємств, усіх цих похмурих атрибутів «совкового» способу життя, то воно швидко не перестане бути Комсомольськом.
Ми бачимо, що декомунізація — це часто відновлення колишнього імені для об’єкта…
Іноді так, іноді ні. З Конторською — так, а з Проспектом Науки — ні. Правильно, коли назва прив’язана до місцевої історії. Коли все називали ім’ям Леніна, в цьому не залишалося таємниці місця, не було особливостей цього міста…
Відбувалося знеособлення.
До певної міри, так. Те саме стосується сучасної героїки. Я не проти назви «Майдан Незалежності», але якщо в кожному місті буде однаковий Майдан Незалежності, то не залишиться особливої історії цього місця. Наприклад, такі назви, як вулиці Данилевського, Гіршмана, Тринклера, Скрипника — це топографічна допомога у розкритті міста і місця. Це доречні назви в Харкові, але недоречні, наприклад, у Полтаві чи в Києві.
Як би ми не ставилися до мера і Парку Горького, але з точки зору репутації Парк Горького — це дуже успішний проєкт. Він є привабливим для міста об’єктом. А, наприклад, ринок «Барабашово», попри те, що він створив дуже багато робочих місць — це антирепутаційний проєкт для Олександра Фельдмана.
Що робити з будівлями, що руйнуються, у Харкові?
Нічого не можна зробити. Я дивлюся на будинки, що руйнуються, вже 20 років. Я збирав свій власний архів будинків, що руйнуються, у Харкові з 2003 року.
Це проблема не архітектурної властивості, не Харкова і не України. Це проблема будь-якого міста. Щоб щось відновлювати і рятувати, потрібно мати економічну доцільність, бізнес-план. Будинки старіють і вмирають, як і люди. Їх можна реанімувати, вкласти велику суму грошей і відновити, але як ця будівля стане рентабельною?
У Європі так само безліч покинутих готелів, вілл, пам’яток архітектури. Якщо немає економічної доцільності підтримувати об’єкт, то ніщо його не врятує. Класичний приклад — місто Детройт з розкішними готелями, прекрасними будівлями, яке просто руйнується, тому що економічна модель автомобільної столиці Америки зруйнувалася і там тепер ніхто не хоче жити.
Ви навчалися у відомому 27-му ліцеї, добре знаєте IT-спільноту. Чи можливий у Харкові аналог Силіконової долини? Чи виросте наша IT-спільнота до впливової сили?
Це складне питання з кількох причин. По-перше, я все ж спілкуюся з IT-спільнотою збоку, а не зсередини. Про проблеми IT-спільноти потрібно говорити навіть не з програмістами, а з засновниками компаній. На сьогодні, на мою думку, ні.
Річ навіть не в тому, що більшість компаній сьогодні — це аутсорсери. Створювати власний продукт менш вигідно, ніж працювати на аутсорсі. Це багато пояснює, але, мені здається, це не головне. У айтішників та сама проблема з масштабністю мислення, що й у архітекторів. У мене багато друзів серед засновників IT-компаній, ми всі родом з дев’яностих, у нас дуже сильний запас скептицизму. Ми набували свого досвіду в той час, коли було багато розчарувань. Вони поселили в нас здорову частку скептицизму. А ті, хто молодші — їм бракує масштабного мислення. Масштаби їхніх амбіцій — це стартап.
Багато хто йде в IT не тому, що їм це подобається, а тому, що це найбільш перспективна сфера діяльності сьогодні, і зрозуміло, як це освоїти, щоб прогодувати себе і своїх близьких. Силіконову долину можуть створити тільки мрійники. А я не бачу, щоб були мрії, я бачу бізнес-плани. Максимум, чого хочуть нинішні мрійники — це придумати класний проєкт, реалізувати стартап, щоб стати рантьє і щоб проєкт потім тебе годував. А для великих справ потрібні шалені мрії.
Але є й інший бік медалі. Досить якогось «Стіва Джобса», божевільного хлопчика чи божевільної дівчинки, у яких ця мрія є, які проб’ють цю скелю, і навколо однієї особистості здатне все закрутитися. Я вірю не в системну ситуацію, а в роль особистості в історії. У здатність однієї людини все змінити.
Я не проти назви «Майдан Незалежності», але якщо в кожному місті буде однаковий Майдан Незалежності, то не залишиться особливої історії цього місця. Наприклад, такі назви, як вулиці Данилевського, Гіршмана, Тринклера, Скрипника — це топографічна допомога у розкритті міста і місця. Це доречні назви в Харкові, але недоречні, наприклад, у Полтаві чи в Києві.
Ви брали участь у створенні фільму «Поводир». Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей досвід.
Режисер фільму Олесь Санін — мій товариш, і це не єдиний фільм, де ми працювали, я брав участь ще у зйомках фільму «Матч», де він був другим режисером. Ми познайомилися у 2005-2006 роках, коли він вперше приїхав до Харкова. Він розповів мені цю історію, її сюжет. Він шукав місце для локації, але тоді не було грошей на зйомки. Потім у 2012 році він раптом знайшов гроші, приїхав і каже: «Все, Максе, ми знімаємо!». Після цього я підбирав локації, домовлявся про організацію зйомок у територіальних радах, мої хлопці робили частину декорацій. У титрах фільму я зазначений як «головний консультант з історії та архітектури Харкова», мені висловили подяку за організацію зйомок.
Я зіграв епізодичну роль мистецтвознавця у сцені в Художньому інституті, коли до майстерні скульптора Манізера, до актриси театру «Березіль» Ольги Левицької, яка позувала для скульптурної композиції пам’ятника Тарасу Шевченку (актрису зіграла співачка Джамала), прийшов її шанувальник, слідчий НКВС. І там показаний такий шалений світ ревучих 1930-х років, богема, дивні художники, авангардні роботи. Я зіграв роль мистецтвознавця, який пояснює селянам із провінції, «що зараз відбувається у сучасному революційному мистецтві». Виходить, що у фільмі я виступив поводирем у світ українського авангарду 1930-х. А Олесь Санін сказав потім, що я був поводирем знімальної групи Харковом.
Бесіду вів Андрій Войницький
За матеріалами: mykharkov.info