The Backrooms: Що це таке та чому нас лякає неправильність

Ви коли-небудь залишалися в школі після уроків, коли всі вже пішли, а в коридорах вимкнули світло? Або, можливо, блукали порожнім терміналом аеропорту о третій ночі в очікуванні пересадки, слухаючи лише відлуння власних кроків? Чи опинялися в довгому готельному коридорі, де всі двері однакові, а єдиний звук – це тихе, монотонне гудіння флуоресцентних ламп?

Якщо так, то ви знайомі з відчуттям тривожного дискомфорту, коли до болю знайоме раптом стає чужим і незрозумілим. Ви були в лімінальному просторі. І в цьому тексті ми поговоримо, як подібні місця зуміли стати важливим пластом сучасної культури.

Всі ілюстрації до цього тексту автор взяв з сабреддіта r/LiminalSpace. Всі права на фото та зображення належать їхнім оригінальним власникам і використані в цьому матеріали виключно в ілюстративних цілях.

За останні кілька років концепт лімінальних просторів перетворився з маловідомого антропологічного терміну на один із наймасштабніших інтернет-феноменів. Він захопив різноманітні розважальні платформи та непомітно, але впевнено змінив обличчя сучасного горору у відеоіграх та кіно. Глобальна пандемія, коли цілі мегаполіси раптово спорожніли, а жваві вулиці перетворилися на декорації постапокаліптичного фільму, лише посилила інтерес до естетики порожнечі. Але що саме робить порожню кімнату такою лячною і водночас привабливою?

Саме слово “лімінальний” походить від латинського limen, що означає “поріг” або “межа”. Каламбури стосовно тексту про “межі” на “Межі” залишаю на ваш розсуд. Спочатку цей термін використовували антропологи, зокрема Арнольд ван Геннеп та Віктор Тернер, для опису перехідних етапів у соціальних ритуалах. Це стан “між”, коли людина вже не є тим, ким була раніше, але ще не стала тим, ким має бути. Своєрідна транзитна зона нашої свідомості та буття.

Якщо ж застосувати цей термін до архітектури та простору, лімінальними стають місця, які існують виключно для переходу з точки А в точку Б. Коридори, сходи, зали очікування, стоянки, підземні переходи, мотелі біля траси. Вони не призначені для того, щоб у них жили чи проводили багато часу. Їхня функція – бути тимчасовим етапом.

Французький антрополог Марк Оже пішов ще далі та запровадив термін “не-місця” для опису просторів, які не мають історичного, соціального чи культурного значення, створюючи в людини відчуття повної втрати власної ідентичності. Але що відбувається, коли рух зупиняється, а транзитний простір порожніє?

У так званому “Словнику незрозумілих смутків” Джона Кеніга є слово kenopsia, яке ідеально описує цей стан. Моторошна, гнітюча атмосфера місця, яке зазвичай переповнене людьми, але зараз покинуте й тихе, як покинута школа влітку або офіс у неділю ввечері.

Сучасна історія лімінальних просторів як масової візуальної естетики почалася навесні 2019 року. На анонімному форумі 4chan у розділі, присвяченому паранормальним явищам, спочатку хтось просто опублікував фотографію у треді з “проклятими” зображеннями. Це було тьмяне, жовтувате приміщення з монотонними шпалерами, старим ворсистим килимом і моторошним світлом від офісних флуоресцентних ламп. Кімната здавалася нескінченною та до болю порожньою.

А трошки пізніше вже інший користувач вигадав до неї невеликий підпис: “Якщо ви не будете обережні та випадете з реальності, то опинитеся в Залаштунках (The Backrooms), де немає нічого, окрім смороду старих вологих килимів, божевілля жовтих шпалер та нескінченного фонового шуму ламп, і бережи вас боже, якщо ви почуєте, що щось блукає поруч, бо воно вже точно почуло вас”. Цей пост став іскрою, з якої розгорівся феномен Залаштунків та глобальна одержимість порожніми просторами, що швидко переросла у створення десятків тисяч подібних зображень та відео.

Популярність таких зображень базується на унікальному психологічному коктейлі. Коли люди дивляться на класичне лімінальне фото, наприклад, порожній торговий центр з дев’яностих або порожню вулицю типового спального району, вони часто відчувають химерну суміш тривоги та сильної ностальгії за місцем, у якому ніколи не були. В англійській мові для цього специфічного стану вигадали термін anemoia.

Психологи та архітектори пояснюють цей ефект через концепт “зловісної долини”, адаптований для простору. Ми еволюційно запрограмовані очікувати контексту та відповідності об’єктів їхньому призначенню. Торговий центр повинен бути сповнений людей, галасу і руху, а дитячий майданчик передбачає дитячий сміх.

Коли ми бачимо ці простори без людей, наш мозок фіксує помилку в матриці сприйняття. Архітектура виглядає правильно, але відсутність контексту сигналізує про приховану небезпеку. Це своєрідне архітектурне дежавю, відчуття, яке нагадує ситуацію, коли ви заходите на сервер багатокористувацької гри, де немає жодного іншого гравця. Світ навколо вас існує, текстури завантажені, але життя в ньому немає. Про це, до речі, теж є горор гра під назвою No Players Online.

Ще один важливий фактор полягає в тому, що ці простори ніби застрягли в часі, викликаючи глибокий резонанс із нашими дитячими страхами та спогадами. Більшість популярних лімінальних локацій мають дизайн з вісімдесятих, дев’яностих або ранніх нульових. Старі шпалери, дивні геометричні візерунки на килимах, скляні блоки, неонове освітлення – усе це відірвано від поточного часу.

Ця естетика тісно пов’язана із субкультурою “мертвих торгових центрів” у США, які колись були центрами соціального життя, а нині стоять пусткою, нагадуючи величезні бетонні гробниці капіталізму, що так само сильно вплинуло на музичний та візуальний жанр Vaporwave. Згадайте також дитячі ігрові лабіринти в ресторанах швидкого харчування, які здавалися нескінченними яскравими світами в дитинстві, а зараз на фотографіях виглядають як тісні пластикові пастки без виходу.

Крім того, лімінальні простори часто мають неприродну геометрію: коридори, які нікуди не ведуть, сходи, що впираються в стелю, двері, розташовані на рівні двох метрів від підлоги, вікна, з яких ллється штучне денне світло там, де його не може бути. Вони виглядають як процедурно згенеровані локації, в алгоритмі яких сталася критична помилка. Цей майже дитячий страх перетворення знайомого на нереальне ідеально експлуатує фільм жахів “Скінамарінк” / Skinamarink, в якому двоє дітей бачать, як їхній дім поступово втрачає знайомі риси.

Насправді лімінальність існувала в мистецтві задовго до появи інтернету та форумів. Картини американського художника Едварда Гоппера, зокрема його знамениті “Опівнічники”, ідеально передають відчуття глибокої ізоляції в міському просторі, де люди виглядають як привиди у порожніх кафе та на нічних вулицях. У кінематографі майстром лімінальності завжди був Девід Лінч. Його знаменита Червона кімната у “Твін Пікс” / Twin Peaks або нескінченні темні шосе та готельні коридори в “Шосе в нікуди” / Lost Highway – це еталонні транзитні зони, де час і простір втрачають своє звичне значення, а підсвідомість виходить назовні.

Також можна згадати та повість Стівена Кінга “Лангольєри”, де герої опиняються в порожньому аеропорту, позбавленому не лише людей, а й звуків, запахів і навіть смаку їжі. Це ідеальний опис мертвого лімінального простору, з якого витягнули саму суть життя, залишивши лише порожню оболонку, що чекає на своє стирання з реальності.

Те, що починалося як обмін моторошними фотографіями, швидко трансформувалося у масову творчість. Феномен органічно породив нові естетичні течії. Наприклад, з’явилися сюрреалістичні напрямки Dreamcore та Weirdcore, які намагаються імітувати нелогічну та тягучу природу сновидінь зокрема за допомогою очей, що висять у повітрі, та ностальгічних пейзажів Windows XP. Окремо виділився Poolcore – нескінченні, викладені білою кахельною плиткою кімнати з басейнами, лабіринтами з води та м’яким, майже божественним освітленням. І так, про це теж є гра – Pools.

Але справжній прорив лімінальних просторів у мейнстрим відбувся завдяки ютуберу Кейну Парсонсу. У 2022 році шістнадцятирічний підліток випустив короткометражний фільм про Залаштунки у жанрі “знайденої плівки”. За допомогою комп’ютерної графіки він неймовірно реалістично відтворив нескінченний жовтий лабіринт Залаштунків, додавши туди відчуття клаустрофобії, вінтажний VHS-фільтр та абстрактного монстра з дротів.

Відео зібрало десятки мільйонів переглядів, а концепція Залаштунків розрослася до масштабів величезної вікі-спільноти зі своєю міфологією, дослідницькими експедиціями та тисячами рівнів: від нескінченних підземних стоянок до затоплених міст і готелів без вікон. А сам Кейн Парсонс скоро подарує нам повнометражку екранізацію Backrooms для кінотеатрів. Хоча багато пуристів оригінальної естетики досі вважають, що додавання монстрів лише псує атмосферу – і я серед них, зізнаюся одразу. Адже найстрашніше в лімінальному просторі – це не загроза нападу, а усвідомлення того, що ти безповоротно один у нескінченності.

Відеоігри завжди були ідеальним середовищем для втілення цих ідей, адже вони за своєю природою складаються зі штучно створених просторів. Будь-яка гра має межі, і якщо гравець виходить за них за допомогою багів, він опиняється в порожнечі, де розробники не передбачили його присутність.

Цікаво, що знаменитий ігровий рушій Source від компанії Valve, на якому створені Half-Life 2 та Portal, має унікальну, дещо стерильну фізику та специфічне освітлення, що робить будь-яку порожню карту на ньому автоматично лімінальною. Знаменита порожня карта gm_construct з Garry’s Mod є еталонним прикладом простору, який чекає, коли його наповнять сенсом, що завжди викликало у гравців легку параною. Ця сама параноя породила міфи про таємничого Хіробрина, який нібито спостерігає за гравцем у нескінченних порожніх світах ранніх версій Minecraft. Туман у класичному Silent Hill, який приховував недоліки дальності промальовування, створював ідеальну ілюзію нескінченного перехідного простору, з якого неможливо втекти.

Сьогодні розробники ігор та режисери свідомо використовують естетику лімінальних просторів як креативний інструмент психологічного тиску та оповідання. Деякі проєкти, як-от Superliminal чи The Stanley Parable, використовують неможливу геометрію офісних лабіринтів та готельних коридорів, щоб гратися зі сприйняттям реальності гравця. Інші ігри пропонують ідеальні приклади бруталістської архітектури, як от Старий Дім у грі Control, в якому нескінченні бетонні офіси, що постійно змінюють свою форму, створюють відчуття державної бюрократії, яка остаточно зійшла з розуму.

Цілий пласт сучасних інді-горорів взагалі будується виключно на дослідженні транзитних зон. У японському хіті The Exit 8, який нещодавно отримав екранізацію, ви можете просто йти нескінченним підземним переходом метро, шукаючи ледь помітні аномалії на плакатах чи в поведінці єдиного перехожого. Там немає класичних монстрів чи скримерів, присутня тільки чиста параноя, яку генерує сам простір.

Сучасні кооперативні горори на кшталт Lethal Company або Escape the Backrooms перетворили концепт на джерело багатомільйонних доходів. Гравці змушені разом блукати нескінченними процедурно згенерованими індустріальними комплексами, постійно озираючись через плече. Відлуння лімінальності легко знайти й в сучасному кіно: від сліпучо-білих нескінченних коридорів корпорації Lumon у серіалі “Розрив” / Severance до класичних трилерів, де порожній гірський готель “Оверлук” у “Сяйві” / The Shining Стенлі Кубрика працює як один величезний психологічний лабіринт, що зводить з розуму своїх мешканців.

Звісно, без проблем також не обходиться. Через ефемерність та неосяжність концепції лімінальності, а також її різку та аномальну популярність, багато творців використовуються тільки її форму, забуваючи про сутність. Мало просто зробити довгі порожні коридори, адже їх вистачає у сотнях дешевих, майже сміттєвих жахах.

Лімінальні горори працюють на тонкій синергії звуків, візуальних елементів, креативної подачі та невиразних емоцій. Лише так здатна народитися містична “душа”, до яких постійно прагнуть митці у своїх творах.

Попри всю моторошність та підсвідому тривожність, лімінальні простори продовжують притягувати нас із незрозумілою силою. Існують цілі канали на YouTube з мільйонами підписників, де люди просто слухають приглушену музику епохи нульових, що лунає ніби з сусідньої кімнати порожнього торгового центру, супроводжуючись шумом дощу. Можливо, в епоху постійної гіперстимуляції, коли наші телефони розриваються від сповіщень, соціальні мережі вимагають нашої уваги щосекунди, а інформаційний шум ніколи не вщухає, порожнеча цих місць пропонує дивний вид ескапізму та цифрової терапії. Вони ідеально відображають стан самої сучасної людини: ми постійно перебуваємо в транзиті, біжимо від одного робочого дедлайну до іншого, від однієї мети до наступної, так і не знаходячи часу зупинитися.

Іноді нам підсвідомо хочеться просто випасти з цієї реальності, залишити всі соціальні ролі та очікування за дверима та опинитися в тій самій жовтій кімнаті з гудучими лампами, де немає ані проблем, ані дедлайнів, ані необхідності кудись поспішати. Де є тільки нескінченне застигле “зараз” і тихий шепіт старих килимів, що назавжди поглинають усі звуки метушливого зовнішнього світу.