Zero Parades: For Dead Spies – Комуністи (не) проти технофашизму. Огляд гри

Історія відеоігор знає небагато випадків, коли проєкт народжувався б у настільки густому тумані корпоративних скандалів, суспільного скепсису та відвертої ворожнечі, як у випадку Zero Parades: For Dead Spies. Розпад оригінального складу студії ZA/UM та вигнання її ключових ідеологів й авторів Disco Elysium, зокрема Роберта Курвіца, Хелен Хіндпере та Олександра Ростова, створили навколо гри ауру приреченості. Журналісти у ранніх прев’ю влучно порівнювали атмосферу гри з “першим Різдвом після розлучення батьків” – мовляв, знайомі декорації залишилися, але дух назавжди втрачено.

Проте знайомство з повною версією гри, вихід якої запланований на 21 травня 2026 року, безжально руйнує ці упередження. Zero Parades: For Dead Spies постала переді мною не як бліда тінь чи стерильна підробка, а як монументальний, безпрецедентно глибокий і структурно довершений твір. Що більше, розкол у студії став тим самим болісним, але необхідним еволюційним кроком, який дозволив грі позбутися ідеологічних кайданів минулого і стати насправді актуальним шедевром.

Фундаментальна велич Zero Parades: For Dead Spies починається з її безкомпромісного ідеологічного розвороту. Оригінальна Disco Elysium була глибоко просякнута марксистською меланхолією, нескінченною рефлексією її творців за втраченими ідеалами комуністичної утопії та розпадом радянського міфу. Для українського гравця, чия нація сьогодні виборює право на існування у кривавій війні проти носіїв цієї самої “радянської спадщини”, подібна ностальгія за серпом і молотом завжди мала глибоко огидний, токсичний характер. Та й у цілому в умовах сучасної культури сумувати за СРСР, ідеали якого будувалися на крові та брехні, здається максимально дивним.

Нова команда ZA/UM здійснила блискучий наративний маневр: ми граємо за шпигунку комуністичного Суперблока, але сам всесвіт гри відкрито деконструює та критикує цей режим. Перший же живий NPC, якого ми зустрічаємо, висловлюється про комунізм із максимальною зневагою, а місцевий головний ідеолог цього руху визнає власну зраду принципів. Гра прямим текстом констатує гірку істину: комуністи більше думали, як зробити ідеальною ідею, а не реальність. Цей крок остаточно руйнує плеканий роками міф про те, що створення комплексного, масштабного всесвіту неможливе без ліворадикальної філософії Курвіца.

Відмовившись від колупання в історії столітньої давнини, гра спрямовує свій аналітичний погляд на найгостріші проблеми сьогодення. Головним антагоністом у Zero Parades виступає технофашизм. Це історія про глобальні культурні війни, застосування м’якої сили, домінацію експериментального мілтеку та витончені сучасні методи контролю масової свідомості.

Через призму вигаданого світу гра майстерно апелює до реалій інформаційних воєн, проводячи тонкі, але відчутні алюзії на політику США та КНР, постаті на кшталт Ілона Маска та Дональда Трампа. При цьому не треба вважати, що заради актуальності розробники пожертвували глибиною опрацювання сетингу. У цьому всесвіті історія присутня на кожному кроці. Навіть звичайні цигарки чи місцевий алкоголь мають за собою величезний культурний та геополітичний бекграунд. Вивчати все це можна тижнями.

Водночас розробники здійснили свідомий і концептуально виправданий відхід від теми поліції. Як зазначали автори в інтерв’ю, сприйняття поліцейської культури в сучасному суспільстві, особливо в американських реаліях, зазнало незворотних змін. Перехід до жанру шпигунського трилера – це не просто зміна уніформи. Це занурення у світ тотальної параної, де професія вимагає прикидатися іншою людиною у середовищі, де саме поняття довіри є ілюзією. Абсолютно інший вектор розвитку, який відчувається у всьому.

У центрі цього масштабного геополітичного полотна перебуває Гершель Вілк (псевдоним CASCADE). І варто визнати: як би сучасна культура не романтизувала образ деградуючого детектива-алкоголіка Гаррі Дюбуа, його інфантильне саморуйнування з часом вичерпало свій драматичний потенціал. А гравці, судячи з популярності Гаррі, зробили з його історії неправильні висновки, хоча декому персонаж навіть допоміг подолати алкоголізм. Гершель пропонує абсолютно інший рівень емпатії та складності. У неї немає настільки зручної для виправдання клінічної амнезії. Вона свідомо стикається з наслідками своїх дій, випавши з життя на п’ять років через катастрофічний провал шпигунського завдання, який призвів до саботажу її мережі агентів, яких вона щиро вважала друзями.

Вона повертається до Портофіро – міста з важкою та все ще невизначеною долею, яке майже втричі більше за Ревашоль з Disco Elysium. Гершель не є тут чужинцем, але за п’ять років старі контакти зникли, а знайомі вулиці трансформувалися, що бездоганно перегукується з головними темами гри.

Гершель – зібрана професіоналка, здатна завдяки секретним технікам миттєво знешкоджувати опонентів кодовими словами. Проте гравець формує її остаточний образ самостійно: вона може стати безжальним вбивцею, видатним дипломатом, жалюгідною парою на людину або ж містичним “дитям ночі”, яке черпає силу з темряви. Попри цю варіативність, вона залишається напрочуд людяною – наприклад, її щира любов до дельфінів та душевне задоволення від колекціонування особливих стаканчиків з вовками додають образу необхідної психологічної вразливості.

Її внутрішній світ більше не нагадує хаотичний хор божевільних. “Голоси в голові” Гершель – це її професійні шпигунські якості, візуалізовані у вигляді своєрідних скаутських значків. Вони є інтегрованими частинами її комплексного “Я”. Їхній спектр надзвичайно широкий: від прагматичної координації рухів та вміння зчитувати людські емоції до абстрактної взаємодії з духовними “двійниками” та поетичної рефлексії.

Справжній геймдизайнерський тріумф авторів Zero Parades криється в рольовій системі. Усі навички поділені на три великі категорії (фізичні, соціальні та аналітичні), які безпосередньо пов’язані з трьома новими ключовими параметрами: Втомою (Fatigue), Тривогою (Anxiety) та Маренням (Delirium). На відміну від класичних шкал здоров’я, ці показники не зменшуються, а неухильно зростають. І коли будь-яка зі шкал досягає критичного максимуму у 20 пунктів, гра не карає вас екраном закінчення гри. Хоча заради справедливості варто відзначити, що абсурдні та комічні смерті з відповідними ачівками тут все ж присутні.

Натомість Гершель зазнає незворотного психофізіологічного удару: вона назавжди втрачає один бал розвитку навички. Система випадковим чином пропонує три вміння, і гравець мусить обрати, чим пожертвувати. Ви можете відновити цей рівень пізніше, витративши новий бал прокачки, але це суттєво уповільнює загальний прогрес. Такий підхід колосально підвищує ціну кожного рішення та перетворює керування стресом на ключовий елемент виживання.

Замість традиційної системи перків чи Кабінету Думок з Disco Elysium, гра вводить механіку Обумовлень (Conditioning). Зіштовхуючись із певними концепціями, Гершель може перейняти їх як пасивні бонуси. Обумовлення можуть кардинально змінювати правила гри: від пришвидшення бігу до ультимативного підвищення всіх характеристик з одночасною забороною на їхнє ручне покращення. Вони також відкривають нові гілки діалогів, дозволяючи, наприклад, шукати в людях абстрактне “Це” або розмірковувати про справжню “крутість”.

Проте додатковий нюанс системи полягає в тому, що Обумовлення можна порушити, втративши всі бонуси. Якщо ви прийняли парадигму “беззаперечної впевненості”, ви втрачаєте право на вибачення чи сумніви у репліках. Якщо ви обрали шлях логіки та дипломатії, ви зобов’язані ігнорувати теорії змови. Це вимагає від гравця абсолютного, безкомпромісного рольового відігравання. Хоча навіть втрачене Обумовлення з часом все ж повернеться до вас. Про комфорт гравця подумали навіть на такому рівні.

Ця ж філософія пронизує фундаментальний концепт гри, який розкручується навколо прийняття ваших провалів. Сценарист ZA/UM Джим Ашілеві зазначав, що це гра про глибоке занурення у власну психіку. Використання частих збережень (так званий “сейвскам”), до якого грішать багато оглядачів заради економії часу, тут є злочином проти задуму авторів. Провал перевірки характеристик дуже часто не закриває шлях, а відкриває нові, непередбачувані наративні гілки, які згодом можуть надати стратегічну перевагу. Усі успіхи та поразки сплітаються у складну павутину, забезпечуючи майже божевільну реіграбельність.

Геймплейно Zero Parades залишається масивною, ізометричною рольовою грою без класичної бойової системи. Читати доведеться багато, подекуди до фізичного виснаження, але якість тексту нівелює будь-яку втому. Сценарій написаний на найвищому рівні: він комплексний, поетичний, доречний у кожній сцені та гарантовано буде розібраний на тисячі влучних, щемких цитат. Водночас автори дозволяють собі елегантну іронію: посеред серйозного тексту можна зустріти попкультурні референси, як-от культову фразу “they’ll never see it coming”, що викличе посмішку у шанувальників Persona 5.

Система перебігу часу та днів збереглася, але стала значно лояльнішою, надаючи Гершель достатньо простору для планування операції. А планувати є що. Шпигунський арсенал вражає своєю нестандартністю: фотографування чужих думок, глибокий психоаналіз сновидінь, комунікація з привидами, конструювання власної зброї та навіть деконструкція переускладнених дитячих мультфільмів з метою виявлення прихованої пропаганди. Кожен куточок Портофіро приховує авангардний квест чи предмет.

Особливе місце в цьому світі займає одяг, який еволюціонував із простого засобу зміни характеристик у повноцінну “культурну зброю”. У грі представлені десятки елементів гардероба, кожен з яких відображається на тривимірній моделі Гершель, дозволяючи створювати максимально екстравагантні образи. Одяг можна знайти, купити, отримати в нагороду або викрасти. Але найголовніше – мода в грі є інструментом соціального впливу. Деякі критичні діалоги та перевірки навичок вимагають від вас ретельного підбору відповідного вбрання, що перетворює підготовку до місії на своєрідну інтелектуальну гру.

Замість традиційних боїв розробники впровадили Драматичні зіткнення (Dramatic Encounters). Якщо в Disco Elysium подібна напруга досягалася лише у фінальному Трибуналі, то в Zero Parades: For Dead Spies ці покрокові сцени прийняття критичних рішень на межі життя і смерті відбуваються регулярно. Вони виступають кульмінаціями сюжетних ліній, вимагають швидкого, безпомилкового аналізу ситуації і щоразу дарують неймовірний рівень адреналіну та задоволення.

Структурно гра робить несподіваний реверанс у бік класичних “партійних” RPG на кшталт проєктів BioWare. Замість одного постійного напарника, як було з Кімом Кацурагі з Disco Elysium, Гершель має власноруч відбудувати розгромлену п’ять років тому шпигунську мережу. Гравцю доведеться формувати власну команду, обираючи між старими знайомими, чиї мотиви, характери та часом навіть зовнішність після саботажу залишаються під питанням, та новими сумнівними контактами. Кожен із цих персонажів має власну розгалужену історію та персональний квест. Вирішувати, кому довіряти – це тягар, який лежить виключно на вас.

Саме ж місто Портофіро населене плеядою блискуче прописаних особистостей. Навіть випадковий продавець чи пара дітей можуть втягнути вас у багатогодинні філософські дискусії. Окремі персонажі, як-от таємничий голос на лінії сексу через телефон, що завжди залишається онлайн через застряглу в автоматі монетку, або галасливий місцевий п’яниця, який несподівано виявляється набагато важливішим, ніж можна уявити, врізаються в пам’ять назавжди.

Такий підхід до формування оточення та прийняття рішень логічно підводить до ще одного концептуального кроку – відмови від традиційних, жорстко зафіксованих фіналів (формату “Фінал А” чи “Фінал Б”). Глобальна шпигунська розв’язка зводиться до спільного знаменника, проте справжнім фіналом є ваш унікальний шлях. Наслідки рішень проявляються у тому, хто з вашої команди доживе до кінця, як саме трансформується політичний ландшафт Портофіро і ким, зрештою, стане сама Гершель. Отримає вона бажане прощення чи назавжди втратить себе? Ця нелінійність гарантує заслужений катарсис, незалежно від того, принесе він вам тріумф чи гірке розчарування від усвідомлення власних помилок.

Технічне та естетичне виконання Zero Parades доводить, що артвідділ ZA/UM перебуває на піку своєї форми. Фірмовий стиль “олійного живопису” нікуди не зник, але він еволюціонував, ставши більш деталізованим та виразним. Розуміння того, що ви торкаєтеся високого інтерактивного мистецтва, приходить вже під час споглядання креативного анімованого логотипа студії на старті.

Дизайн інтерфейсів вражає: ігрова мапа буквально складена зі шматків реальних, стилістично різних паперових мап Портофіро. Іконки Обумовлень виконані в радикально новому авангардному стилі, а картки завдань у вашому журналі динамічно змінюють вигляд, безпосередньо відображаючи наслідки прийнятих рішень. Увага до деталей зашкалює.

Аудіо супровід гри заслуговує окремих компліментів. Саундтрек початково може викликати легкий сум за тією самою меланхолійною темою Ревашоля, проте згодом він розкривається з небаченою силою. Музика в грі дивує, підкреслює холодну естетику технофашизму та його не менш сумних альтернатив і в певні моменти сюжету буквально перетворюється на зброю. Завершує цю аудіовізуальну симфонію еталонне озвучення персонажів. Рівень акторської гри тут такий, що його варто викладати на курсах режисури для розробників найдорожчих ААА-блокбастерів.

Zero Parades: For Dead Spies – це безпрецедентний тріумф волі над обставинами. Студія ZA/UM, йдучи слідами титанічного успіху Disco Elysium, подорослішала, відкинула догматичний фанатизм минулого і створила масштабну, розумну та болюче актуальну рольову гру. Це монументальний шпигунський трилер, який досліджує найтемніші куточки людської психіки та сучасної геополітики, залишаючись при цьому еталонним твором цифрового мистецтва.

Виявляється, що подібного надвисокого рівня можна досягти й без любові до комунізму. І це вже подарунок світові сам по собі.

Системні вимоги / Платформи:

• PC (Windows)
• PlayStation 5
• Xbox

Теги: Zero Parades, For Dead Spies, огляд гри, ZA/UM, Disco Elysium, рольова гра, шпигунський трилер, технофашизм, реліз 2026