Національний технічний університет “ХПІ” — найбільший виш Південного Сходу України. Він був другим інженерним інститутом Російської імперії та став “прабатьком” кількох вишів, якими пишається Харків.
Вишу вже понад 135 років. Тут працювали вчені та викладачі зі світовими іменами. Харків’яни зазвичай не надто добре знають його історію, оскільки ХПІ зовсім незаслужено перебуває в тіні свого старшого брата — Каразінського університету.
Як у Харкові з’явився технологічний інститут
Харківський політехнічний з’явився на світ у 1885 році. Ім’я, отримане ним при народженні, — “Харківський практичний технологічний інститут”.
Процес створення нового навчального закладу проходив дуже непросто. Ще у 1870 році до Харкова із Санкт-Петербурга прибули професори Іван Вишнеградський та Микола Ільїн, щоб визначити можливість створення нового інституту. А у 1871 році харківська влада виділила на купівлю землі та будівництво 50 000 рублів — суму на той час чималу. До 1878 року було зведено кілька навчальних корпусів, дві лабораторії, механічну майстерню та газовий завод.
Більшість будівель, зокрема й головний аудиторний корпус, проєктував столичний (петербурзький) архітектор Роман фон Генріхсен. За цю роботу йому пожалували чин дійсного статського радника (відповідав чину генерал-майора армії), а також звання «почесного вільного товариства» Академії мистецтв.
1 грудня 1887 року студенти припинили заняття та провели мітинг, на якому висловили солідарність із репресованими після замаху на царя Олександра III московськими студентами. Інститут закрили і віддали під охорону поліції, а 56 студентів виключили з інституту.
Здавалося, що інститут ось-ось почне роботу. Але незабаром вибухнула економічна криза, а на Поволжі через неврожаї розпочався голод. Потім Росія вела війну з Туреччиною. Грошей у скарбниці катастрофічно бракувало.
Знову про долю інституту заговорили лише у 1881 році. І думки щодо цього у верхах були різні. Серед іншого, були й пропозиції технологічний інститут взагалі не засновувати, а вже збудовані будівлі передати Харківському університету. У 1882 році йому навіть дозволили тимчасово використовувати одну з будівель.
Але з 1881 року уряд почав проводити протекціоністську політику, і російська економіка швидко виходила з кризи. Бурно розвивалася металургія, будувалися залізниці, і країні були вкрай необхідні інженери-практики.
16 квітня 1885 року імператор Олександр III «найвище затвердити зволив і звелів виконати» проєкт Положення та штат нового вишу. Так у Росії з’явився другий технологічний інститут (перший знаходився у столиці — Санкт-Петербурзі).
Було затверджено і фінансування на п’ять наступних років. Зокрема, на 1885 рік належало виділити 25 537 руб. і понад те ще 104 435 руб. «на початковий внутрішній устрій». Надалі сума утримання інституту весь час збільшувалася, і з 1890 року на нього планувалося виділяти по 189 605 руб. щорічно.
Перші інженери
Спочатку в інституті передбачалися два відділення — механічне та хімічне. Випускники мали отримувати звання інженера-технолога або технолога, їм присвоювалися й державні чини — X та XII класів. Статут затверджував максимальну чисельність студентів — 500 осіб, при щорічному наборі не більше 125 слухачів.
Першим директором ХПТІ влітку того ж року призначили професора Санкт-Петербурзького практичного технологічного інституту, вченого-механіка, Віктора Кірпичова. Він пропрацював на цій посаді 13 років, після чого у 1898 році став директором щойно створеного Київського технологічного.
Офіційне відкриття ХПТІ відбулося 27 вересня 1885 року. Цього дня до роботи приступили 10 професорів, 7 ад’юнкт-професорів, а навчання почали 85 студентів-механіків та 40 хіміків.
У 1897 році набір студентів подвоїли, а рік потому ХПТІ перейменували на «Технологічний інститут імператора Олександра III». Ім’я змінили не випадково — інститут давав, окрім практичних навичок, солідні знання з фундаментальних наук. Ну, а присвоєння імператорського імені означало державне визнання статусу.
До 1917 року ХТІ підготував 2406 інженерів.
Студенти одружувалися за згодою директора
У технологічному навчалися 5 років. Навчання було напруженим, заняття тривали 8,5 годин на день. Канікули («літні вакації») короткі — всього 1,5 місяця.
До інституту приймали випускників гімназій та реальних училищ, а також тих, хто вже мав атестат про закінчення іншого вищого навчального закладу. Цікаво, що серед інших документів потрібно було пред’являти й «свідоцтво про бездоганну поведінку від місцевих губернаторів». При вступі абітурієнти складали конкурсні іспити (математика, фізика, російська мова) в межах гімназичного курсу. Від іспитів звільнялися лише випускники інших вишів.
Зарахований на навчання складав свої документи на зберігання до канцелярії. Натомість він отримував вид на проживання (право на «вільне проживання в Харкові на приватних квартирах»), квиток для входу до інституту та відпускний квиток (на час канікул). До речі, для студентів передбачався пільговий проїзд залізницею.
Навчання було платним — 50 руб. на рік. Це були зовсім не малі гроші. Ось кілька цифр щодо «продовольчого кошика» того часу:
• фунт (454 г) білого хліба коштував 5 коп., житнього — 2,5 коп.;
• десяток яєць — 7 коп.;
• 1 кг сала — 28 коп., 1 кг яловичини 1-го ґатунку — 35 коп.;
• 1 кг цукру — 35 коп.;
• відро (12,3 л) горілки — 6,5 руб.;
• 100 штук цигарок — 60 коп.
А от за книгу, яка, як відомо, джерело знань, доводилося викладати значно більше — і 3, і 5, і 10 рублів.
Селилися студенти на знімних квартирах, неподалік від інституту.
Загалом, студенту, який не мав забезпечених батьків, прожити було непросто. Щоправда, для незаможних та особливо обдарованих студентів передбачалися казенні стипендії, їх було 50. Було в технологічному й 50 безкоштовних місць.
Цікаво також, що для вступу студента в законний шлюб, потрібне було схвалення директора інституту. Той, своєю чергою, направляв відповідне клопотання на ім’я куратора навчального округу.
Оскільки стипендій на всіх не вистачало, у 1899 році викладачі технологічного створили «Товариство допомоги нужденним студентам». Іншими словами, співробітники «скидалися», хто скільки міг, і матеріально допомагали тим слухачам, яким було зовсім скрутно. Активну участь у долі майбутніх фахівців виявляло й Південно-Російське товариство технологів, засновували персональні стипендії й харківські меценати.
Студенти університету були політично активними. Так, 1 грудня 1887 року студенти припинили заняття та провели мітинг, на якому висловили солідарність із репресованими після замаху на царя Олександра III московськими студентами. Інститут закрили і віддали під охорону поліції, а 56 студентів виключили з інституту. Акції протесту студентів тривали й пізніше, 3 та 4 грудня. Тоді разом зі студентами інших вишів шість майбутніх інженерів опинилися у в’язниці після акцій непокори.
Студенти ХТІ мали носити форму: фуражку, сюртук і півпальта темно-зеленого кольору з темно-синіми комірцями та наплічниками з вензелем Олександра III. На ґудзиках, фуражках та комірці розташовувалася емблема — схрещений молоток і французький (розвідний) ключ. Літня форма була ошатнішою — білий кітель з краваткою та фуражка з білим верхом.
В інституті навчалися лише особи чоловічої статі, та й до викладання жінки не допускалися. Однак у 1916 році, під час Першої світової війни, на базі ХТІ було відкрито політехнічний інститут для жінок — перший на території нинішньої України. Ініціатором його створення стало вже згадане товариство технологів. У 1920 році жіночий «політех» було об’єднано з ХТІ.
Цікаво також, що для вступу студента в законний шлюб, потрібне було схвалення директора інституту. Той, своєю чергою, направляв відповідне клопотання на ім’я куратора навчального округу. При цьому наречений мав пред’явити оформлену в письмовому вигляді згоду батьків нареченої та низку інших документів.
Розформування та відродження інституту
Як і для всієї країни, перші роки радянської влади для ХТІ були важкими та нервовими. З 1919 по 1928 рік в інституті чотири рази змінювався ректор.
У 1929 році технологічний було перейменовано і він став називатися Харківський політехнічний інститут. У 1930 році виш чекала набагато серйозніша перебудова, ніж зміна імені. Політех реорганізували і на його базі створили кілька окремих вишів: механіко-машинобудівний, хіміко-технологічний, електротехнічний, інженерно-будівельний та авіаційний. З них перші три залишилися на старій території.
Після початку Другої світової війни харківські виші евакуювали. До Харкова вони повернулися у 1943 році.
А у 1949 році політехнічний відродили — злили воєдино три його старі частини — механіко-машинобудівний, хіміко-технологічний та електротехнічний інститути, до них же приєднали інститут цементної промисловості. ХІСІ та ХАІ залишилися самостійними вишами.
Ректором ХПІ призначили Михайла Семка, який надалі обіймав цю посаду 30 років.
Число студентів, які навчалися в ХПІ, у 1950 році перевищило 4,5 тисячі. А всього за роки радянської влади інститут підготував понад 120 000 фахівців. І, попри всі трансформації, попри війну, ХПІ і за радянської влади залишався одним із провідних вишів країни.
ХПІ сьогодні
Як і всі інші вищі навчальні заклади країни, ХПІ пережив 90-ті роки не без труднощів, і не без кадрових втрат. Але вижив. І з честю продовжив справу попередників.
У 1994 році в рамках загального перейменування вишів України Політехнічний інститут назвали «університетом», а у 2000-му йому надали статус національного. Тож тепер він називається довго — Харківський Національний університет «ХПІ». Дякуємо тим, хто залишив у назві останні три літери.
Нині в ХПІ навчається понад 22 тисячі студентів. Виш і сьогодні дивує своєю багатопрофільністю: у його складі 89 кафедр. Десятки факультетів заради легкості управління об’єднані в 5 інститутів. За кількома спеціальностями кадри в Україні готує тільки ХПІ.
Згідно з рейтингом університетів QS World University Rankings 2020, ХНУ «ХПІ» третій серед українських вишів, після ХНУ ім. Каразіна та КНУ ім. Шевченка. За версією THE World University Rankings, НТУ ХПІ посідає друге місце серед вишів України в категорії «фізичні науки», третє — в «бізнесі та економіці» та четверте — в «інженерії». Ну, а перелік того, що за 135 років було відкрито, досліджено, розроблено, винайдено та впроваджено співробітниками та випускниками ХПІ, зайняв би цілу книгу. Навіть якщо рахувати тільки найважливіше.
Подробиці можна знайти на сайті: mykharkov.info