Письменника і педагога Миколу Трублаїні колись називали «харківським Джеком Лондоном». Йому вдалося побувати в царстві льодів, і воно не відпускало його серце.
У Харкові, далеко від північних морів, він створив «Клуб юних дослідників Арктики». А люди старшого покоління, напевно, в дитинстві читали твори Миколи Трублаїні разом із книгами Жуля Верна та Майна Ріда.
Дуже сумно, що ім’я першого українського письменника, який творив у пригодницькому жанрі, сьогодні незаслужено забуто.
Тринадцятирічний втікач
Микола Трублаєвський (справжнє прізвище письменника) народився у 1907 році в селі Вільшанка Подільської губернії (нині це Вінницька область). Батько майбутнього письменника був лісорубом, мати – сільською вчителькою. Син учительки своєю тягою до знань і рівнем освіти вигідно відрізнявся від більшості однокласників. У п’ять років Коля вже вправно читав і нерідко демонстрував це вміння, озвучуючи зміст книжок своїм товаришам по дитячих іграх.
Хлопчик закінчив церковно-парафіяльну школу, отримавши чудову атестацію. У ній зазначалося, що Коля має успіхи в усіх науках, але особливо видатні – в російській словесності. У характеристиці також підкреслювалися кмітливість, допитливість і чесність дитини.
Після школи, у 1915 році, Микола вступив до Німирської гімназії. Провчився п’ять років і, здавалося б, вельми непогано, але… 1920 рік, громадянська війна, все навколо вирує. І тринадцятирічного юнака «труба революції» покликала в похід.
Микола кидає гімназію і подається на фронт — «бити барона Врангеля». Хто знає, як склалася б доля Миколи Трублаєвського, якби він дістався до Криму. Але йому не пощастило (чи, навпаки, пощастило?). Хлопець не втримався на підніжці поїзда, впав, пошкодив ногу. На щастя, на несстоялого бійця Червоної армії натрапив шляховий обхідник — підібрав і відніс до лікарні. Травма виявилася серйозною, і «чорного барона» більшовики вибили з Криму без допомоги Миколи.
З пером напоготові
У лікарні хлопець, природно, читав. Читав журнали «Нива», «Природа і люди» та їхні додатки — «Знання для всіх», «Світ пригод». Луї Буссенар, Майн Рінд… Зачитаєшся!
У 16 років Микола оселився в селі Черепівка, де почав боротися з неписьменністю, організував хату-читальню та бібліотеку. Так дав про себе знати один з основних його талантів — педагогічний. Але невдовзі проявився і другий — письменницький. Микола почав писати замітки про сільське життя. Невдовзі у вінницькій газеті «Червоний край» вийшла його перша велика стаття. А потім він стає сільським кореспондентом республіканської газети «Вісті».
Талант молодого журналіста був помічений, і у 1925 році його направили до Харкова на Всеукраїнські курси журналістики. Але Миколі Трублаєвському одного лише журналістського освіти замало, він вступає на фізико-математичний факультет Харківського інституту народної освіти. І паралельно регулярно пише замітки та статті.
Невтомна енергія молодого журналіста та його працездатність дали привід друзям порівняти Трублаєвського з італійськими папараці. Хтось переінакшив його прізвище на італійський лад — Трублаїні. Миколі це сподобалося. Так з’явився псевдонім, що став, по суті, другим прізвищем майбутнього письменника.
Шлях до білого мовчання
Журналіста Трублаїні регулярно друкували, навчання теж ішло непогано. Однак Миколі не вистачало, як сказали б зараз, «драйву». Його манив вітер мандрів, він мріяв про пригоди, про далеку Північ.
Тут варто зазначити, що в ті часи в СРСР підкорення Півночі належало до тем «номер один». Про це гуділо радіо, писали газети, цим гаряче цікавилися люди. У 20-ті роки минулого століття в країні була розгорнута програма вивчення та освоєння Крайньої Півночі та прокладання Північного морського шляху.
У 1926 році на острів Врангеля, розташований біля узбережжя Чукотки, була відправлена експедиція. Там було засновано селище та створено полярну станцію. У 1928 році на острів мали доставити провіант і завести нову зміну фахівців. Але погодні умови цьому завадили. Поселенці опинилися в критичній ситуації. У 1929 році було поставлено завдання пробитися до острова, за будь-яку ціну.
І ось, уявіть, харківському студентові, що марив Північчю, запропонували взяти участь у поході в якості журналіста! Звісно, він погодився.
Експедиція криголама (точніше — кригоріза) «Федір Літке» виходила майже навколосвітньою — від Севастополя до Владивостока і від Владивостока до острова Врангеля. У першій частині експедиції Трублаїні виконував роль репортера, а от у другій… У Владивостоці раптом було ухвалено рішення, що в складі експедиції буде лише один журналіст. І перевагу було надано журналістці «Известий» Зінаїді Ріхтер. Що робити? Повертатися додому?! На щастя, на «Літці» була вакансія кочегара-дневального. Тобто, як би кочегара, але й, одночасно, обслуги. Трублаїні чорною роботою не гребував і став повноправним членом експедиції.
До острова Врангеля криголам пробився, своє завдання виконав. А Трублаїні надіслав до газети серію нарисів під загальною назвою «На межі доступності». Крім того, він, у числі інших учасників експедиції, отримав звання «Герой праці».
Повернувшись до Харкова, Микола дізнається про підготовку нової експедиції під керівництвом знаменитого дослідника Отто Шмідта — на криголамі «Сєдов», до Землі Франца Йосифа. Трублаїні стрілою помчав до Архангельська. Але на «Сєдові» вільна була лише посада кочегара. Журналіст, згодний на все заради подорожі на Північ, приступив до роботи з вугіллям. Але тут його підірвало здоров’я — лікарі категорично заборонили фізичні навантаження. Проте Трублаїні зміг пропливти до Нової Землі на пароплаві «Сібіряков» як пасажир і журналіст. Свої враження він описав у книзі «Людина поспішає на північ».
Потім, у 1932 році, він ще брав участь у полярній експедиції на криголамі «Володимир Русанов», яка стала поштовхом до написання повісті «Лахтак».
«Щоб серце загорілося»
У 30-х роках Микола Трублаїні був уже відомим автором. Його нарисами, оповіданнями, повістями зачитувалася молодь країни. У цей час вийшли його книги «Лебединий острів» (перший варіант повісті «Шхуна Колумб»), «Мандрівники», численні оповідання. Між іншим, більшу частину своїх творів він написав українською мовою, нею вони, природно, і публікувалися. Одного разу Трублаїні спробував себе в жанрі наукової фантастики, але роман «Глибинний шлях» вийшов у світ вже після смерті автора.
Можливо, сучасному дорослому читачеві проза Трублаїні здасться трохи наївною, надмірно романтичною і захопленою. Потрібно враховувати, що його твори були звернені до юного покоління. Він хотів, щоб молоді люди «дізналися всі секрети природи» і «перемагали всі стихії».
Цікавий факт. У 30-ті роки одним із дитячих журналів було проведено невелике опитування серед читачів. Серед інших було й запитання «Ким ти хочеш стати?». Одна з відповідей була: «Миколою Трублаїні». Навряд чи дитина мала на увазі письменницьку кар’єру. Просто прізвище «Трублаїні» чітко асоціювалося з пригодами, романтикою подорожей, з подоланням труднощів і відвагою. Трублаїні писав про те, про що співалося в пісні з чудового кінофільму «Діти капітана Гранта», що вийшов у 1936 році:
«Співай нам, вітер, про дикі гори,
Про глибокі таємниці морів,
Про пташині розмови,
Про сині простори,
Про сміливих і великих людей!»
З Харкова на Нову Землю
Микола Трублаїні не тільки писав про «сміливих і великих людей», він хотів, щоб його юні співвітчизники виросли такими ж. У Харкові, при Палаці піонерів, він організує «Клуб юних дослідників Арктики». Здається, де Україна, а де та Арктика, але маленькі харків’яни мріяли стати членами Клубу. Однак домогтися цього було непросто — приймали тільки тих, хто добре вчився і мав відмінну фізпідготовку.
Майбутні полярники вивчали географію, геологію, розбиралися в тому, як працює радіостанція, вчилися надавати першу медичну допомогу, працювати з навігаційними приладами та розпалювати багаття в погану погоду. Трублаїні не тільки захоплював дітей романтикою подорожей, він вчив їх усьому, що може бути корисним в екстремальних умовах Крайньої Півночі. Діти обмінювалися радіограмами з підкорювачами Арктики.
Одного разу гостем клубу став сам Сигізмунд Леваневський — учасник порятунку екіпажу пароплава «Челюскін», унікального перельоту за маршрутом Москва-Північний полюс-Сан-Франциско, другий Герой Радянського Союзу.
Причому робота клубу не обмежувалася заняттями в стінах Палацу піонерів. Харківські школярі мали змогу подорожувати. Вони проїхали за маршрутом Харків-Москва-Мурманськ у спеціальному вагоні, що ніби імітував криголам — з компасом, штурманською рубкою….
Наступного разу на пароплаві «Герцен» юні харків’яни дісталися Нової Землі. А потім на криголамі «Федір Літке» (тому самому) пропливли навколо Скандинавського півострова. У 1936 році хлопці здійснили похід Кримом і занурилися на дно Чорного моря в скафандрах! Що вже говорити про подорожі до Миколаєва та Одеси, про літні та зимові походи навколо рідного міста…
На жаль, ми не знаємо, як склалися долі цих юних харків’ян, чи став хтось із них підкорювачем Півночі, чи багато хто пережив війну. Для самого Трублаїні початок війни став фатальним. У вересні 1941 року йому вдалося домогтися відправки на фронт як військового кореспондента.
4 жовтня він брав участь у бою, замінив помічника кулеметника. З бою вийшов живим. Але при відході з позицій загін розбомбила ворожа авіація. Трублаїні отримав поранення в живіт і наступного дня помер. Так обірвалося життя чудового педагога і талановитого письменника, який, безперечно, належав до числа «сміливих і великих» людей.
Дізнатися більше на: mykharkov.info