Не кожному авторському фільму щастить потрапити на радари глядачів одразу. Ми вже писали про стрічки, які здобули популярність згодом, знайшовши свою аудиторію після прем’єри. Цього разу – про кіно, яке одразу було високо оцінене критиками, фестивальними журі, а з часом і широкою публікою.
“Великою трійкою” кінофестивалів прийнято вважати Канни, Венецію та Берлін. Канни часто асоціюються з резонансними авторськими прем’єрами, Венеція – з візуально насиченим та амбітним кінематографом, а Берлін – з роботами, що зачіпають соціальні, політичні та експериментальні теми. Звісно, цей поділ доволі умовний, адже якісне кіно рідко вписується в чіткі рамки.
Ця добірка не претендує на вичерпність найкращого авторського кіно. Це фільми, які надихають на роздуми. І, як виявилося, між ними простежується спільна тема – свобода. Вона починається з ефектного жесту непокори, проходить через бажання, пам’ять, образи та механізми влади, і врешті-решт ставить складне питання: чи можемо ми розпізнати нав’язаний нам сценарій і спробувати написати свій власний?
Це лише один зі шляхів осмислення. Запрошуємо вас поділитися своїми думками у коментарях.
“Кримінальне чтиво” / Pulp Fiction
Дата виходу: 1994
Нагороди: Золота пальмова гілка Каннського кінофестивалю, 1994; “Оскар” за найкращий оригінальний сценарій, 1995
Існує популярна цитата, яку приписують Квентіну Тарантіно. Коли його нібито запитали, чому після “Кримінального чтива” він не зняв нічого настільки ж видатного, режисер відповів: “А хто зняв?”. Хоча першоджерела цієї фрази мені не вдалося знайти, вона чудово передає суть.
“Кримінальне чтиво” давно стало джерелом численних цитат, а образи Мії Воллес із її культовим каре та Вінсента Веги у класичному костюмі стали впізнаваними символами, подібними до Елвіса у світі кіно: достатньо одного силуету, зачіски чи характерної пози, щоб одразу зрозуміти, про кого йдеться.
Тарантіно взяв, здавалося б, банальні кримінальні сюжети: гангстер мусить розважити дружину боса, боксер домовляється програти бій, двоє найманих убивць вирушають на чергове завдання. А потім він розрізав їх на окремі новели, перемішав хронологію і змусив персонажів переплітатися. Випадковий перехожий раптом стає ключовим героєм, а смерть не означає остаточного прощання. Через півгодини він може знову сидіти в машині, сперечатися про масаж ніг і ще не підозрювати про власну долю.
Серед усіх персонажів найглибше трансформується Джулс Віннфілд. Переживши майже містичний порятунок, він вирішує покинути злочинний світ і “ходити землею”. У світі, де кожен щось вимагає, продає, зраджує або стріляє, це виглядає дещо наївно. Але саме тут свобода вперше постає як простий і красивий жест – вихід зі своєї звичної ролі.
Журі Каннського фестивалю присудило фільму “Золоту пальмову гілку”. Це той рідкісний випадок, коли думка фестивального журі, критиків та майбутньої масової аудиторії збіглися. “Кримінальне чтиво” стало одним із тих фільмів, після виходу яких кінематограф змінився назавжди.
“Олдбой” / Oldboy
Дата виходу: 2003
Нагороди: Гран-прі Каннського кінофестивалю, 2004
Кінематограф давно довів, що екранізація коміксу не обов’язково означає продукт масової культури. Пак Чхан Ук взяв за основу манґу Гарона Цутії та Нобуакі Мінегісі та створив “Олдбоя” – фільм, який здобув визнання як глядачів, так і критиків. Останні відзначили його Гран-прі на Каннському кінофестивалі у 2004 році.
На той час головою журі був Квентін Тарантіно, тому “Олдбоя” часто порівнюють з його творчістю. Зважаючи на насиченість і жорстокість сцен, це не дивно. Однак кінематографічна мова та філософія фільму все ж відрізняються. Якщо Тарантіно може перетворити жорстокість на видовищний атракціон, то Пак Чхан Ук натуралістично показує її брудну, виснажливу та зовсім не героїчну природу.
Головний герой, О Де Су, раптово опиняється у вимушеному ув’язненні на п’ятнадцять років, а потім так само несподівано виходить на волю – прямо на шлях помсти. Спочатку і він, і глядач відчувають солодкий смак відплати. Особливо це відчутно під час знаменитої сцени бійки у коридорі, знятої одним довгим кадром без монтажних склейок.
Однак крок за кроком режисер розкриває, що мисливець поступово перетворюється на здобич, а його перемоги стають не шляхом до свободи, а новою кліткою, хоч і більш витонченою та безвихідною.
“Казки туманного місяця під дощем” / Ugetsu
Рік: 1953
Нагороди: Срібний лев Венеційського кінофестивалю, 1953
Не завжди пастку створює зовнішній ворог, як у “Олдбої”. Іноді пасткою стає власне бажання. “Казки туманного місяця під дощем” – найстарший фільм у нашій добірці, знятий у 1953 році. Японія щойно пережила війну, поразку, окупацію, бомбардування Хіросіми та Нагасакі; країна відновила свій суверенітет лише роком раніше. Шукати в “Уґецу” пряме висловлювання про атомні бомби, звісно, не варто. Але тема війни тут присутня, хоч і не сучасна, а з XVI століття: солдати грабують села, люди тікають, а здобуте за мить стає здобиччю сильнішого.
Режисер Кендзі Мідзогуті взяв за основу дві новели зі збірки Акінарі Уеди “Казки місячного сяйва під дощем”, виданої у 1776 році в жанрі кайдану – традиційної японської моторошної оповіді. Сценаристи також додали мотив із твору Мопассана, створивши глибоко земну притчу про гроші, марнославство та прагнення людей до більшого.
У центрі сюжету – дві селянські родини. Гендюрō мріє розбагатіти на продажу глечиків, а Тобей прагне стати самураєм. Обидва гоняться за успіхом, а платять за це їхні дружини. Це одна з ключових тем Мідзогуті: чоловіки в його фільмах часто мають амбіції, грандіозні плани, а жінки першими відчувають справжню ціну їхніх прагнень.
Найвідоміша сцена “Уґецу” – човен, що майже зникає в тумані на озері. Оператор Кадзуо Міяґава не розмежовує реальність і потойбічний світ за допомогою складних спецефектів: привиди просто з’являються в кадрі, наче завжди там були. У Мідзогуті майже відсутній різкий монтаж, який би чітко вказував: “ось тут ми в реальності, а ось тут – сон”. Світ не розколюється навпіл. Він поступово стає дедалі химернішим.
Цей фільм наповнений примарами, але найнебезпечніших привидів людина часто породжує сама, без допомоги потойбіччя: багатство, слава, красива мрія про інше життя – вони так ніжно кличуть з туману. А потім виявляється, що повертатися додому вже нікуди.
“Малголланд Драйв” / Mulholland Drive
Дата виходу: 2001
Нагороди: Приз за найкращу режисуру Каннського кінофестивалю, 2001
Якщо в Мідзогуті ілюзія приходить до людини ззовні, то у Девіда Лінча сама психіка починає конструювати альтернативну реальність.
Лінч належить до тих режисерів, які, здається, все життя знімають один і той самий фільм. Або, точніше, будують власний кінематографічний простір, де змінюються герої, міста та обставини, але закони реальності залишаються приблизно незмінними.
“Малголланд Драйв” насичений типовими для Лінча прийомами. Відчуття, ніби ти заснув, але ще не усвідомив цього. Багатовимірність. Неоднозначність, яку можна інтерпретувати до нескінченності. Красиві жінки. Загадкові людиноподібні істоти, які ніби прийшли з іншого світу… а може, й нікуди не приходили. І надзвичайно гірка правда про те, що за мрією часто ховається зовсім не те життя, яке ми собі уявляли.
За відчуттями, це той самий всесвіт, що й “Синій оксамит” чи “Твін Пікс”: красивий фасад, за яким давно щось пішло не так. Але якщо в “Твін Піксі” Лінч майстерно грає на контрасті теплоти та моторошності – кава, пиріг, затишна кімната, а за дверима вже чекає темрява, – то “Малголланд Драйв” майже не дає такого перепочинку. Це надзвичайно захопливий, але вкрай холодний фільм.
Одного разу мій домашній перегляд “Малголланд Драйв” перетворився на подвійний: потрібно було перевірити одну теорію про розвиток сюжету. І це, мабуть, чудовий спосіб описати картину Лінча: після фіналу можна знову й знову шукати, де саме ви звернули не туди. А можливо, й не звертали.
А під час іншого перегляду, в одному з київських кінотеатрів, назавжди запам’яталася репліка з зали: “– Свєта! Чи це я дурна, чи то вже інша людина? – Та тихо ти!”. Гадаю, Лінчу б це сподобалося. Silencio.
“Сунична галявина” / Smultronstället
Дата виходу: 1957
Нагороди: Золотий ведмідь Берлінського кінофестивалю, 1958
У Лінча сон стає схованкою від реальності. У Бергмана – дорогою до неї.
Професору Ісаку Боргу 78 років. Він заслужений лікар, науковець і людина з бездоганною репутацією. Борг їде зі Стокгольма до Лунда, де має отримати почесний докторський ступінь. Дорогою випадкові зустрічі переплітаються зі снами та спогадами, а звичайна автомобільна подорож поступово перетворюється на мандрівку крізь власне життя.
Перший сон Борга подарував кінематографу одну з найвідоміших, майже канонічних сцен: порожнє місто, годинник без стрілок, людина без обличчя і катафалк. Це експресіоністський кошмар з різким світлом, неприродною тишею та світом, з якого ніби вилучили сам час. Натомість спогади про літній будинок і суничну галявину наповнені людьми, голосами й сонцем.
Бергман не проводить чіткої межі між спогадами та реальністю. Борг просто входить у минуле, ходить серед людей своєї юності й спостерігає за подіями зсередини. Час перестає бути прямою лінією: один день вміщує дитинство, старість, тривогу перед майбутнім і все те, чого герой роками намагався не помічати.
І не те, щоб Борг був монстром. Він просто залишався настільки правильним, стриманим і холодним, що поруч із ним майже неможливо було зігрітися. Біографія професора виглядає бездоганно. Пам’ять ставить їй кілька незручних запитань.
“Фотозбільшення” / Blow-Up
Рік: 1966
Нагороди: Гран-прі Каннського кінофестивалю, 1967
А що, як замість ненадійної пам’яті скористатися нібито об’єктивним інструментом – камерою?
Для нас це питання навіть актуальніше, ніж для глядача 1966 року. Ми живемо в епоху гаджетів: камера завжди під рукою, а будь-яку подію можуть фіксувати десятки людей. Здавалося б, реальності тепер нікуди сховатися… хоча чому б і ні? ШІ до наших послуг. Тож кількість записів не зменшила суперечок про те, “що насправді сталося”, і не зробила їх спокійнішими.
Зав’язку Антоніоні взяв з оповідання Хуліо Кортасара “Слина диявола”. Успішний лондонський фотограф Томас знімає в парку чоловіка та жінку, а згодом помічає на світлинах ознаки можливого злочину. Проте чим більше він збільшує кадр, тим менше в ньому впевненості: обличчя, тіні та кущі розпадаються на зерно, а доказ починає нагадувати абстрактну картину. Камера щось зафіксувала. Залишилося зрозуміти, що саме.
Виходить парадокс: один із найвідоміших портретів свінгуючого Лондона зняв режисер, якого ця бурхлива епоха, здавалося, зовсім не захоплювала. Мода, наркотики, фотосесія з Верушкою, музика Гербі Хенкока, виступ The Yardbirds – життя вирує. Але Антоніоні бачить за цією свободою нудьгу й відчуження. Його Лондон яскравий, модний і майже порожній, а шелест листя в парку викликає тривогу сильніше за рок-концерт.
“Кагемуся: Тінь воїна” / Kagemusha
Рік: 1980
Нагороди: Золота пальмова гілка Каннського кінофестивалю, 1980
Спочатку образ замінює реальність. Далі сама людина стає образом. У “Кагемусі” є все, за що цінують Куросаву: величезні армії, геометрично вибудувані кадри, вітер у прапорах, червоні заходи сонця і війна, яка спочатку здається видовищним ритуалом, а потім перестає прикидатися.
Дія відбувається в Японії XVI століття. Могутній даймьо Такеда Шінґен помирає, але його клан має приховати смерть правителя, щоб не продемонструвати слабкість ворогам. На щастя, знаходиться дрібний злодій, напрочуд схожий на Шінґена. Його рятують від страти й доручають відповідальне завдання: стати тінню воїна та переконати родину, васалів і супротивників, що володар досі живий.
Куросава разом із Масато Іде написав оригінальний сценарій навколо реальної історичної постаті та легенд про приховування її смерті. Сам двійник – художній вимисел, але питання цілком серйозне: що саме робить людину правителем? Якщо всі вклоняються тіні, вона на певний час справді отримує владу.
Куросава роками створював детальні кольорові розкадрування для майбутнього фільму, і це відчувається: деякі сцени виглядають як ожилі полотна. Особливо сон головного героя, де звичний історичний епос раптом вибухає майже сюрреалістичними кольорами. А Тацуя Накадай так майстерно грає володаря і його двійника, що поступово важливішою стає не зовнішня схожість, а те, як роль починає змінювати саму людину.
“Небо над Берліном” / Der Himmel über Berlin
Дата виходу: 1987
Нагороди: Приз за найкращу режисуру Каннського кінофестивалю, 1987
Ми звикли до нав’язаних ролей, навіть коли вперто цього не помічаємо. А от в “Небі над Берліном” нове життя обирають свідомо.
Це кіно, яке легко назвати поетичним, але тут це не просто красивий епітет. Воно справді побудоване як поезія: з внутрішніми монологами, уривками думок, випадковими людськими голосами, довгими поглядами і відчуттям, що місто саме щось тихо промовляє до тебе.
Над Берліном живуть ангели. Вони ходять серед людей, чують їхні думки, бачать самотність, страх, маленькі радощі й великі трагедії. Але майже ніколи не можуть втрутитися. Один із них, Даміель, поступово втомлюється від цієї безтілесної вічності й закохується в циркову акробатку Маріон. Йому хочеться не просто знати, що таке життя, а відчути його буквально: холод, смак кави, кров, вагу власного тіла, любов.
З’являється Пітер Фальк – у ролі самого себе, актора, який приїхав до Берліна зніматися у фільмі й у вільний час робить замальовки людей у блокноті. Це одна з найтепліших деталей картини. Посеред метафізики, ангелів і розмов про вічність сидить “лейтенант Коломбо”, робить чудові ескізи й поводиться так, ніби все це абсолютно нормально. А потім виявляється, що він розуміє про Даміеля трохи більше, ніж мав би.
Чорно-білий світ ангелів здається стерильним, безпечним. А от люди – страждають, старіють, помиляються, мерзнуть, закохуються – живуть у кольорі. Свобода не обов’язково означає отримати більше сили. Іноді вона означає добровільно стати вразливим.
“Жертвоприношення” / The Sacrifice
Рік: 1986
Нагороди: Спеціальний Гран-прі журі Каннського кінофестивалю, 1986
Даміель готовий відмовитися від вічного споглядання заради недосконалого людського життя. У Тарковського саме існування світу опиняється під загрозою. І питання вже не в тому, чи варто обирати земне життя, а в тому, що людина готова віддати, аби воно взагалі продовжилося.
“Споконвіку було Слово. Але чому, тату?” Цим питанням закінчується “Жертвоприношення”, але це навряд чи можна вважати спойлером. У фільмі взагалі багато говорять: про Бога, цивілізацію, страх, духовну порожнечу. Та коли світ опиняється на межі загибелі, слова доводиться перевіряти вчинками.
Александер, колишній актор, журналіст та інтелектуал, святкує день народження в будинку на шведському острові. Серед цілком мирної сімейної метушні надходить звістка про початок ядерної війни. Александер звертається до Бога й обіцяє віддати все, що любить, якщо світ повернеться до нормального стану. Чи почув його хтось і чи можна взагалі виконати таку обіцянку – інше питання.
Для нас, тих, хто живе у світі, який справді може бути знищений за чиїмось наказом, це вже не абстрактна притча часів холодної війни. Фільм вийшов 1986 року, коли сталася Чорнобильська катастрофа, а сьогодні його страх знову здається майже побутовим. Кінець світу починається не з видовищного вибуху, а з новин, тиші та людей, які не знають, що тепер робити.
“Короткий фільм про вбивство” / Krótki film o zabijaniu
Дата виходу: 1988
Нагороди: Приз журі Каннського кінофестивалю, 1988
Найрадикальніший прояв свободи волі – добровільно відмовитися від найдорожчого. Саме це робить герой “Жертвопринесення”. А що, як використати власну волю, щоб забрати найдорожче в іншого?
У “Короткому фільмі про вбивство” одна людина позбавляє життя іншу, потім держава робить те саме з убивцею. І перше ми називаємо злочином, а друге – правосуддям.
“Короткий фільм про вбивство” виріс із п’ятої частини “Декалогу” Кшиштофа Кесьльовського – серіалу, який варто подивитися навіть тим, хто дуже далекий від релігії. Десять заповідей там радше відправна точка для розмови про людину, вибір і відповідальність.
“Не вбий” – одна з найкрасивіших і водночас найстрашніших частин циклу. Молодий Яцек без чітко зрозумілої причини вбиває таксиста. Паралельно адвокат-початківець Пйотр складає професійний іспит, а згодом отримує першу серйозну справу – захист Яцека, якому загрожує смертна кара.
Вбивство Кесьльовський показує довго, незручно, фізично важко. Тут немає красивої кінематографічної смерті: людина не хоче помирати, тіло чинить опір, а вбивця не дуже вправний. Згодом держава зробить те саме, тільки чистіше, організованіше і відповідно до інструкції.
Але… Текст заповіді звучить знущально просто: не вбий. Без дрібного шрифту про те, кому саме це дозволено.
“Паразити” / Gisaengchung
Дата виходу: 2019
Нагороди: Золота пальмова гілка Каннського кінофестивалю, 2019; “Оскар” за найкращий фільм, найкращу режисуру, найкращий оригінальний сценарій та найкращий міжнародний повнометражний фільм, 2020
У Кесьльовського система має суддю, вирок і ката. У Пон Джун Хо вона вже не носить мантії та взагалі вдає, що не має до нас жодного стосунку. Просто одні люди живуть у будинку на пагорбі, а інші – у напівпідвалі, звідки видно ноги перехожих. Системне насильство може чудово обходитися без офіційного вироку.
Родина Кімів живе у тісній квартирі, користується чужим Wi-Fi та перебивається випадковими заробітками. Родина Паків мешкає у просторому дизайнерському будинку. Одного дня син Кімів влаштовується до Паків репетитором, а незабаром знаходить роботу і для сестри, батька та матері. Треба лише вигадати переконливі біографії і приховати їхнє родинне походження.
Спочатку може здатися, що “Паразити” – це комедія про шахраїв. Кіми розумні, винахідливі, працюють злагоджено – за їхнім планом приємно стежити. Але режисер поступово змінює правила: комедія перетворюється на соціальну сатиру, потім на трилер, а зрештою – на трагедію. Простого поділу на “хороших бідних” і “поганих багатих” тут немає. Паки не знущаються з Кімів, а Кіми легко усувають інших людей, яким ця робота потрібна не менше. Система взагалі полюбляє змушувати тих, хто опинився внизу, битися не з нею, а між собою.
“Бідолашні створіння” / Poor Things
Дата виходу: 2023
Нагороди: Золотий лев Венеційського кінофестивалю, 2023; чотири премії “Оскар” – найкраща жіноча роль, художня постановка, дизайн костюмів, грим та зачіски, 2024
У “Паразитах” система розподіляє між людьми готові місця. Белла з “Бідолашних створінь” входить у світ, ще не знаючи, що ці місця існують, а встановлені кимось правила звично вважаються природними.
Белла – результат химерного експерименту доктора Ґодвіна Бакстера: тіло дорослої жінки зі свідомістю немовляти, яка стрімко розвивається. Незабаром їй стає тісно в безпечному будинку творця, і вона вирушає пізнавати світ. Її незалежність подобається чоловікам лише доти, доки вони сподіваються нею керувати. А Белла вперто не розуміє, чому повинна підкорятися правилам лише тому, що всі до них звикли.
Та “Бідолашні створіння” – це не казка про сексуальне звільнення. Белла відкриває для себе бідність, гроші, працю та освіту. До фіналу героїня не звільняється від усіх правил – така свобода навряд чи можлива. Вона вчиться їх бачити й вирішувати, які приймати самостійно.
Джулс у “Кримінальному чтиві” просто вирішив вийти зі своєї ролі. Белла спершу навіть не знає, що ролі вже розписані, а потім вчиться їх розпізнавати. Між ними – герої, які приймали за свободу помсту, мрію, образу, чужу роль чи місце на верхньому поверсі. І щоразу, коли здається, що хтось нарешті вирвався назовні, камера трохи від’їжджає й показує ще одну стіну.
Оригінал статті: mezha.ua