Україна: Не просто слово, а серце кожного
15 липня Україна відзначає особливе свято – День Української Державності. Це не просто дата у календарі, а нагадування про те, що наша держава народжується не лише з указів та кордонів, а з кожного з нас. З наших щоденних зусиль, виборів та життя, яке стверджує незламне право на існування нашої країни.
Видання “Фокус” звернулося до відомих українців, аби дізнатися, що для них означає Україна сьогодні. Які особисті історії стали поворотними моментами, що сформували їхнє бачення своєї країни? П’ять одкровень, п’ять унікальних доль – але всі вони сходяться на одній спільній темі: що таке держава в серці кожного з них?
Володимир Ращук
Актор, що знайшов себе на полі бою
Український актор театру та кіно, нині – військовослужбовець.
– Найсильніший момент, коли я усвідомив, за що насправді воюю, стався під Бахмутом. Пам’ятаю зиму 2023-го. Вдень температура ледь сягала нуля, а вночі падала до мінус двадцяти. Сидіти в бліндажі, де немає чим опалювати, окрім окопних свічок, – це випробування. Справжній вогонь розводити не можна, бо це миттєво спалить позицію, видасть ворогу.
Холод пронизує до кісток, вимикаючи всі життєві функції. Зникає бажання їсти, пити, будь-що. Немає навіть волі до життя. І тоді починаєш перебирати мотивацію: діти, родина, щось інше?
Володимир Ращук, український актор театру та кіно, чинний військовослужбовець. Фото: Особистий архів
Саме в ту мить, фізично відчувши це, я зрозумів: моя боротьба – за мою країну, за Україну. Ця мета стала фундаментом, що врятував моє життя. Це глобальна, всеохопна ціль. Тоді я усвідомив себе українцем, який бореться за державність та суверенітет, а не просто замерзає тут, приречений на загибель.
Всередині запалала потужна мотивація. Вона трималася на одній думці: я знаю, що увійду в підручники історії. Як людина, яка билася за вільну Україну.
Костянтин і Влада Ліберови
Очима митців, що бачать боротьбу
Фотографи-документалісти, які змінюють погляд на війну та життя.
– Найбільше нас змінили люди, яких ми зустрічаємо щодня. Ті, хто піднімається після поранень, щоб рятувати побратимів. Медики, які не відходять від поранених годинами. Сусіди, які після обстрілів кидаються розбирати завали чужого дому. Ті, хто допомагає з документами, лікує, захищає.
Костянтин і Влада Ліберови, фотографи-документалісти. Фото: Особистий архів
Це найсильніший висновок, який ми зробили за ці роки. Держава – це не просто будівлі чи лінії на карті. Держава – це люди. І наша найбільша сила – це також люди. Тому так важливо берегти одне одного.
Наталка Денисенко
Акторка, що відкрила глибину культури
Українська акторка кіно, театру та дубляжу.
– Є річ, яку я по-справжньому усвідомила лише за останні роки. Я добре пам’ятаю 2014 рік. З того часу війна стала частиною нашого життя. Але повномасштабне вторгнення змусило мене глибше замислитися над тим, що ж таке держава особисто для мене.
Раніше держава здавалася мені набором інституцій, законів, свят. Але потім я побачила зовсім іншу Україну. Відтоді мій погляд на все, що пов’язане з нею, змінився.
Державні свята перестали бути просто датами. За кожною з них я бачу історію України, людей, які її творили, і тих, хто робить це сьогодні. Я відчула бажання знати більше про власну країну: її історію, культуру, поезію. Як акторка, я багато працюю з поезією. Останніми роками помічаю чудову тенденцію: все більше людей відкривають для себе українських поетів – Стуса, Костенко, Іздрика, Жадана. Ми наче почали уважніше слухати власну культуру, шукаючи в ній опору.
Наталка Денисенко, українська акторка кіно, театру та дубляжу. Фото: Особистий архів
Особливо мене зворушує, як це передається дітям. Мій син сьогодні із задоволенням читає Стуса. І тоді я розумію: державність – це не лише про минуле. Це ще й про те, що ми передаємо наступному поколінню – нашу пам’ять, мову, культуру.
Нещодавно всі ми чули історію жінки, яка понад двадцять років володіла ювелірною крамничкою. Після російської атаки вона згоріла дощенту. Серед руїн вдалося знайти лише кілька вцілілих каблучок. Як ювелірні вироби, вони майже втратили цінність. Однак донька вирішила виставити їх на аукціон, щоб допомогти матері розпочати все спочатку. Так вдалося продати кілька прикрас.
Саме тоді я ще раз зрозуміла одну просту річ: держава – це не лише її символи, установи чи кордони. Держава — це люди. Люди, які, попри втому, страх і невизначеність, щодня обирають жити. Лікувати. Вчити. Волонтерити. Підтримувати незнайомих. Будувати плани. Вірити.
Мені здається, саме з таких щоденних, майже непомітних вчинків і народжується справжня державність. І саме так сьогодні для мене виглядає Україна. Не як щось абстрактне, а як мільйони людей, які щодня тримають її своєю працею, культурою, пам’яттю та небайдужістю.
Георгій Зантарая
Чемпіон, що об’єднав націю
Перший в історії України чемпіон світу з дзюдо, триразовий чемпіон Європи та громадський діяч.
– Це були перші дні повномасштабного вторгнення, коли ворог стояв на підступах до Києва. Ми з друзями, знайомими та колегами організували гуманітарний штаб. Допомагали людям продуктами, ліками, усім найнеобхіднішим, що вдавалося швидко знайти і доставити.
Георгій Зантарая, перший в історії України чемпіон світу з дзюдо. Фото: Особистий архів
І саме там, спілкуючись з людьми та оцінюючи загальну ситуацію, я зрозумів найголовніше. Попри близькість ворога до столиці, люди не розгубилися, а навпаки, об’єдналися. Цю єдність я бачив щодня, на власні очі.
Такої віри, як тоді, я не бачив ніколи. Віри в наші Збройні сили. Віри в наших людей.
Єва Коршик
Блогерка, що бачить силу у стійкості
Українська блогерка та інфлюенсерка, авторка YouTube-каналу Okay Eva.
– Від початку повномасштабного вторгнення я живу за кордоном, тому події в Україні сприймаю дещо інакше. Але це зовсім не означає, що мене це не турбує. Навпаки – я стежу за всім, що відбувається, і кожна новина залишає в мені глибокий слід.
Якщо говорити про те, що найбільше змінило моє уявлення про українську державність, то це наші люди. Те, як українці згуртувалися, як кожен на своєму місці робить усе можливе для країни, скільки витримки та єдності ми побачили за цей час. Саме це для мене стало справжнім уособленням державності.
Часто думаю про людей, які після обстрілів знаходять у собі сили жити далі. І тут хочу наголосити: я зовсім не романтизую незламність чи той біль, який переживають українці. Навпаки, я хочу звернути увагу на те, скільки внутрішніх сил потрібно, щоб не здатися, не втратити себе, продовжувати працювати, народжувати дітей, створювати сім’ї, будувати плани й просто жити.
Єва Коршик, українська блогерка та інфлюенсерка. Фото: Особистий архів
Хтось може сказати, що зараз не час для святкувань чи радості, а я вважаю навпаки: кращого часу може просто не бути. Ми вже живемо в реальності, де ворог щодня намагається забрати у нас найцінніше – життя. Він хоче, щоб ми жили в постійному страху, боялися мріяти, будувати майбутнє й жити. Але ми не зупиняємося.
Подивіться на Харків, Дніпро, Одесу – міста, які майже щодня переживають російські обстріли. Руйнуються будинки, гинуть люди. Це надзвичайно страшно. Навіть зараз, коли я говорю про це, у мене мурашки по шкірі від жаху. І водночас саме там люди відкривають магазини й кав’ярні, виходять на роботу, виховують дітей, підтримують одне одного й продовжують жити. І саме це викликає в мене найбільше захоплення.
Ми платимо величезну ціну за право жити на своїй землі. Саме тому сьогодні державність для мене – це не лише символи чи офіційні свята. Це люди. Люди, які попри біль, втрати і страх щоранку знаходять у собі сили прокидатися, працювати, любити, будувати майбутнє й робити все можливе заради України. Саме в цьому я сьогодні бачу справжню силу нашої державності.
Висновок:
День Української Державності – це не лише про історію та минуле. Це про кожного українця, який своїм життям, працею, стійкістю та небайдужістю творить майбутнє країни. Держава – це не абстракція, а живий організм, що пульсує в серцях мільйонів, об’єднаних спільною вірою, культурою та прагненням до свободи.
За даними порталу: focus.ua